Спогади про Голодомор.Частина 3.
Чернігівська область
Згадує: Міцук Надія Єфиміївна,1924 р. н., смт Мрин, Носівський район
Голод був страшний, в 33-му році вже весною стали собирать, там була гнила картопля, рослинки рости, стали, нарвемо оце клівер, домішували до муки, ну щоб такий хліб, малаї спекти, цю муку використовували так, аби зліпить якусь ліпьошку. І пекли вже її на сковородках і їли. Дак стали пухнуть от кліверу, дак тоді той клівер, да до листу, особливо з липи, рвали да перетирали да сушили. Дерева напівголі були, бо люди пооб’їдали. Добровільно мало йшли в колгосп, ну були такі, шо йшли добровільно, а багато таких, що не хотіли йти, от палили їх, сараї палили і то, значить, мстили і вообще таке страшне життя було. Особливо в 33 році, люди даже по дорогах валялися. Ідем в школу, під тином лежали два человека, рядами воші лазять і вони вже пухлі. Ішли в школу, дивилися, а йшли назад, то їх вже не було, підібрали полуживими і закопали. Говорили десь за два кілометри, там якби мати дитя з’їла. Ну тоді ж говорили — Каганович приїхав і організував цей Голодомор і викачку оцю продуктів від селян. Не голодували родичі голови сільради. Компанець у нас був, Василь Йолович. Дак його родичі так жили, так, видно, не нуждалися. А так всі голодували, це у нас на кутку його родичі жили, вони закрито це все використали, ну, видно, шо людина не нуждається.
Записала Новодворська М., студентка КНУ ім. Тараса Шевченка
«Голодовка штучно була зроблена. У нашому селі душ 500 вмерло, а в сусідньому — десь 750 душ. Їли лободу, рогозу, худоба здихала — їли. Батько був головою сільради, він дав вказівку видати людям по склянці гречки. Батько роздав гречку, і його за це заарештували на другий день. Батько вижив, а мати вмерла в голодовку».
Міхолевський Віктор Петрович, с. Литвинівка, Жашківський район, Черкаська область
«Мама в голодовку вмерла, в 1933 році, впала на дорозі і вмерла… і брат ще в яслах був, помер в голодовку. Їли кропиву, липу, полову… Так ховали, без труни. Я бачила, лежали на дорозі мертві люди. Коли мати вмерла, сестрі було три роки, а старшій сім… Багато людей повмирало».
Куча Марія Йосипівна, с. Житники, Жашківський район, Черкаська область
«Хотіли Україну подушити. Такий був страшний 33-й рік. Люди падали на ходу. От підійдуть до хатини, бідні. А зерно у них повигрібали. Які вони куркулі: своя земля, своя робота, свій кінь, а уряд дав вказівку повигрібати. Вони з голодовки, хто виїхав, хто сховався, хто міг врятувався, хто в землю закопав — все було. Але все зробила влада».
Ірмоленко Зінаїда Іванівна, 1925 р. н., с. Покровське, Троїцький район, Луганська область
«У 1933 році вмерли мої мати, батько, сестра, три братики, то всіх окремо ховали. Останній братик вмер, так вивезли, кинули як буряк до ями. У кожному будинку багато людей вмерли. У нашій хаті сім душ вмерло. Я одна залишилася. То ж їла і жива залишилася, Бог мене залишив. Ой, аби не дочекались були! У нас в селі залишилися три дівчинки і два хлопці з дітей. Сильно народ гинув».
Сухомлин Марія Оксентіївна, 1922 р. н., с. Людвинівка, Макарівський район, Київська область
«У 1932-1933 роках ми з сім’єю жили в Херсоні. Добре пам’ятаю довжелезні черги за хлібом біля магазинів. Давали по 200 грамів чорного невипеченого хліба з ошурками. Черги займали з ночі, брали дітей на руки. У дітей були великі, надуті животи. Бачила мертвих дітей і опухлих матерів. Наша сім’я жила на околиці, недалеко від міського звалища. Вночі на звалище машини привозили і викидали печиво, халву, цукерки, з діжок — оселедець. Викидали хліб. Все це обливали карбофосом, бензином і підпалювали, або пересипали піском. Ми були голодні, разом з мамою бігали на звалище і хапали, що потрапить. А нас били палицями, лозою. Херсон — портове місто, і ми бачили, як вантажили зерно на Туреччину. Були випадки, коли шторм розбивав баржі об берег, а зерно вітер і хвилі прибивали до берега. Його обливали бензином і палили. Доходило до метра завтовшки, від зерна горів берег».
Потерайко Євдокія Михайлівна, 1920 р. н.
«У дядька був хрестик, і у тітки було, то до Києва поїдуть, а там «торгсин» був. І корова моя була, не забрали її, бо я сирота, то так ми і вижили… Підвода їде під селом, а він лежить і говорить: «Не клади мене на віз, я ще живий». Це правду говорю. А його до ями кидають, говорять: «Завтра вмреш». Горе було, а зерно кудись вивозили. Дуже багато людей вмерло!».
Ковтун Галина Григорівна, 1918 р. н., с. Піщане, Золотоніський район, Черкаська область
«Нашу сім’ю скотомогильник також рятував. Коли поздихає який кінь в колгоспі з голоду, батько примітять, коли відвезуть, а вночі до ями з братами підкрадуться, відрубають стегно з кінського трупа і несуть додому. Мама потім днів 2-3 вимочувала у воді, аби воно не пахло, а тоді вже їжу варили та й їли. Але і конина не рятувала: першими вмерли з цього страшного голоду наймолодші сестрички: Ганна, Люба і Ната, потім брат Михайло, а потім мама. В живих залишилися лише ми: старший брат Петро, батько і я. Батька стали заганяти в колгосп, змушували, аби він йшов в комісію відбирати останній хліб у людей. Він не хотів іти. Тоді його заарештували і посадили в сарай. Там його водянка і скосила. Залишилися ми з братом удвох. Ми б теж, напевно, вмерли, але нас забрали в дитячий будинок».
Ткаченко Галина Іванівна, 1925 р. н., с. Ровеньки, П’ятихатський район, Дніпропетровська область
«Над людьми простими дуже знущалися. Забирали все: коні, борони, плуг, віз, розбирали у людей клуні. У роки голоду 1932 -1933 років приїжджав уповноважений Ісаєв, його завдання було чим більше відібрати у людей і вивезти. Він говорив, що країна бідна. Хто не здасть, то сто років пам’ятатиме радянську владу і в труні».
Коновол Віра Митрофанівна, 1918 р. н., смт. Гнівань, Тиврівський район, Вінницька область
«Все забирали ті активісти і пропивали і проїдали те, що позабирали. І худобу забирали, курей, півнів, інвентар різний. І одяг добротний самі тоді носили. Забирали в основному в розкуркулених, бо в бідноти нічого не було. Саджали у в’язницю за жменьку зерна, за зрізані в полі колоски, от народ і прозвав той указ «законом про 5 колосків». Не дозволяли, ганяли за це. Неприбрану кукурудзу, пам’ятаю, приорали, а людям не дали. Зараз про те пригадуєш, то страшно стає. За склянку зерна вбивали, за декілька колосків людей мучили, у в’язниці саджали… Люди допомагали один одному. Бувало, люди, які дуже бідували, вранці на порозі знаходили посудину з узваром або млинчики з трави, або ще щось. Це добрі люди допомагали. Старалися це чинити вночі. Не дай Бог хто побачить і донесе, то відразу у в’язницю піде».
Біла Марія Федорівна, 1927 р. н., смт. Велика Олександрівка, Херсонська область
«Забирали активісти борошно, крупу, де в горщиках було, то висипали, брали одяг, худобу. Не можна було ніде заховати. Ходили з щупами. Це Карюк Тиміш, Курдах Хведько, Лев Льовандовський на гору вилазив, шукав».
Цимбалюк Ольга Вікторівна, 1917 р. н., с. Велика Березна, Полонський район, Хмельницька область
«Було в нашій сім’ї 5 дівчаток і 2 хлопці. Хліба мали небагато, але і той батько приховав у хліві на посів. А тут почали ходити по хатах бригади. Дійшла і до нас черга. Бригадири завалилися в хату і сказали батькові: «Є хліб захований — то признавайся, бо коли знайдемо, заберемо весь до зернини». Сім’я велика, ми всі плачемо, просимо. Батько відповідає: «Є трохи ячменю на посів». Коли батько показав, де в хліві яма і там трохи ячменю, а на горищі трохи пшениці, то вони забрали все і горище віником замели. Зачався голод. Ходили де в який гай, якісь ягоди шукали, а людей то більше, ніж ягід. Нічого не було. Траву і ту всю зірвали, що тут говорити, люди щодня вмирали. А у нас то сім’я велика. І зачали розходитися. Старшу сестру забрали родичі на шахту. Маленьку сестричку Варю віднесла мама і покинула біля дитячого будинку в місті Ізюм. Потім і мене відвезли до сестри до Донбасу. Сестра Параска вмерла в хаті, а Дмитро, 1912 року народження, пішов з хати кудись, що і досі не знаю, де він. А мати і батько вмерли вдома з голоду».
Павленко Катерина Степанівна, 1920 р. н., с. Чистоводівка, Ізюмський район, Харківська область
«Добре пам’ятаю той страшний голод в 1932-1933 роках. Ходили комсомольці: жінки і хлопці. Вони вже вмерли. Навіть у печі шукали, в горщиках. З хати нас виселили, пішли ми в чужу і там з мамою жили. Батько втік на Донбас, вже після голоду нас забрав. Моя тітка напече хліба з буряком, натре на терку буряка і трохи борошна, там десь вони розжилися, то вона мене пригощала, завжди ділилися».
Бульба Марія Трохимівна, 1913 р. н., с. Ганжалівка, Лисянський район, Черкаська область
