+

вівторок, 31 травня 2016 р.

Єпископ Варсонофій співслужив Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси-України Філарету в м.Дрогобич Львівської області.

29 травня 2016 року , в Неділю 5-ту після Пасхи, про самарянку , єпископ Ужгородський і Закарпатський Української Православної Церкви Київського Патріархату Варсонофій , в м.Дрогобич, співслужив Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси-України Філарету.Цього дня у співслужінні архієреїв УПЦ КП , Святійший Владика здійснив Чин освячення новозбудованого храму Стрітення Господнього та очолив Літургію свт . Іоана Золотоустого , після якої звернувся до парафіян з повчальним словом.По завершенню проповіді Патріарх Філарет нагородив жертводавців та меценатів храму церковними відзнаками.Завершилась літургія уставним многоліттям.
Прес-служба Закарпатської єпархії УПЦ КП.













Читати далі …

пʼятниця, 27 травня 2016 р.

Секретар Закарпатської єпархії протоієрей Сергій Ємець взяв участь у конференції «Роль Церков та релігійних організацій у наданні паліативної допомоги. Доступ до знеболення як необхідний компонент опіки».

25 – 26 травня 2016 року у м. Ірпіні у Конференц-холі «Ірпінь» відбулася  конференція «Роль Церков та релігійних організацій у наданні паліативної допомоги. Доступ до знеболення як необхідний компонент опіки». З благословення єпископа Ужгородського і Закарпатського Варсонофія , у даному заході взяв участь Секретар Закарпатської єпархії протоієрей Сергій Ємець.
На заході зібралися представники Всеукраїнської Ради Церков і Релігійних Організацій, неурядових організацій, громадські активісти та лікарі.
Мета конференції – мобілізація зусиль ВРЦіРО в сприянні доступу до знеболення як необхідного компоненту паліативної опіки. На теперішній час в Україні знеболення не мають близько 85% з тих, хто потребує. Щороку в Україні кількість людей, яким потрібна паліативна допомога сягає 600 тис., серед них 18 тис. дітей.
Організаторами конференції виступили Комісія з питань соціального служіння Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій, Громадська рада при Міністерстві охорони здоров’я з питань співпраці з ВРЦіРО, «Елеос-Україна», МФ «Відродження» (програмна ініціатива «Громадське Здоров’я»), ВБФ «Соборність».
 «Коли ми думаємо про те, якою має бути паліативна допомога в Україні важливо відповісти собі на питання – як я хочу помирати? Звичайно кожна людина хоче помирати у мирі та спокої, у чистоті в лікарні чи вдома, поруч з близькими людьми, без болю та страждань.  Основною метою діяльності нашої програмної ініціативи є створення такої системи паліативної допомоги в Україні, де кожна людина, в незалежності від віросповідання та приналежності до релігійної конфесії, отримала б можливість помирати в таких умовах, у яких шанується її гідність до останнього моменту її життя», – наголосила менеджер Програмної ініціативи «Громадське здоров’я» МФ «Відродження» Ксенія Шаповал. А Завідувач виїзним відділенням Центром паліативної допомоги Івано-Франківської області Людмила Андріїшин додала: "Хоспіс – це не будинок, де можна померти, а це місце – де треба жити".
Священтк Андрій Нагірняк наголосив на важливості конференції сказавши: «Конференція була важлива як форум спілкування та обміну досвідом між конфесіями для вираження спільної позиції та формування програми дій щодо розвитку паліативної допомоги та ролі у цьому Церков і релігійних організацій». Європейським досвідом поділився пастор та медбрат Центру паліативної опіки Мартін Сорге (Відень, Австрія).
«Уміння відчути чужий біль – фізичної, духовної природи та вміти його заспокоїти – це мистецтво, яким займається паліативна допомога. Від співпраці медичних працівників та лікарняних душпастирів у великій мірі залежить у якому стані покине цей світ невиліковно хвора особа. Цим питанням було присячено конференцію, на якій учасники – медики та священослужителі різних віросповідань мали повне порозуміння, адже в центрі теми – гідність людини», – зазначила Олександра Брацюнь.
Підсумком конференції було прийняття резолюції до уряду України і громадських організацій з пропозиціями щодо становлення та розвитку якісної паліативної допомоги хворим, введення знеболення як невід’ємної її частини.
«Голос релігійних організацій дуже важливий, адже духовні лідери приймають активну участь у житті суспільства і працюють у сфері соціальних проблем. Відтак, ми маємо, надію, що урядові та громадські організації відгукнуться на наші повідомлення. Ця резолюція – не є початком і кінцем, ми будемо далі працювати і зробимо все, щоб паліативна допомога в Україні була на відповідному, якісному рівні», – резюмував священик Сергій Дмитрієв.
У конференції взяли участь: голова Громадської ради при МОЗ Україна по співпраці з ВРЦіРО, керуючий Відділу соціальних питань УГКЦ, віце-президент МБФ «Карітас України» священик Андрій Нагірняк, виконуючий секретар Комісії з питань соціального служіння ВРЦіРО, заступник голови Синодального відділу соціального служіння та благодійності УПЦ Київського Патріархату «ЕЛЕОС-УКРАЇНА» священик Сергій Дмитрієв, асистент кафедри паліативної та хоспісної медицини Національної медичної академії післядипломної освіти ім. П. Л. Шупика, керівник медичних програм ВБФ «Соборність» Олександра Брацюнь; радник з питань глобальних ініціатив ЮНЕЙДС в Україні Олена Шерстюк; заступник директора Національного Інституту Раку Сергій Коровін; директор програми «Громадське здоров’я» МФ «Відродження» Вікторія Тимошевська; лікар-педіатр, голова Українсько-німецької медичної Асоціації Андрій Пеньков; пастор та медбрат Центру паліативної опіки Мартін Сорге (Відень, Австрія).



Читати далі …

Церковь должна призывать к справедливости, правде и не бросать свою паству на произвол судьбы, — патриарх Филарет

Патриарх Киевский и всея Руси-Украины Филарет 14 мая отметит полувековой юбилей пребывания на киевской кафедре — в 1966-м его назначили архиепископом Киевским и Галицким. Духовный же сан он получил ещё при Сталине — в 1950 году. Сейчас главная цель Филарета — добиться признания УПЦ КП, поскольку для многих верующих Киевский патриархат всё ещё остаётся "церковью раскольников". На Всеправославном соборе, который состоится 16–17 июня этого года на греческом острове Крит и на который соберутся представители всех признанных поместных православных церквей, этот вопрос рассматривать не будут. Тем не менее в интервью Фокусу Патриарх Филарет утверждает, что в обозримой перспективе украинскую церковь всё же признают.
За столько десятилетий в украинском православии вы превратились в политика?
— Нет, я был и есть церковным деятелем. Но церковь влияет на общество и живёт в исторических условиях. Когда шла Вторая мировая вой­на, церковь должна была защищать свою родину от фашизма? Конечно. Это политика? С одной стороны, да, с другой — обязанность церкви защищать народ от врага. Как и сейчас: должна ли церковь оставаться в стороне, когда Россия совершает агрессию против Украины, отобрав Крым, вторгнувшись в Донбасс? Ни в коем случае! Она должна бороться и страдать вместе с народом.
То же касается и наших внутренних проблем — несправедливых судов, коррупции и т. д. Церковь должна на это реагировать, призывать к справедливости, правде и не бросать свою паству на произвол судьбы.
Вы пережили 11 правителей страны, сначала советских, потом уже независимой Украины. Когда церкви было легче и когда сложнее всего?
— Условия, конечно, были разные. В годы правления Сталина, уже после войны, для церкви наступили относительно хорошие времена. Хотя атеизм оставался государственной идеологией, но антирелигиозной борьбы не было, и церковь могла выполнять свою миссию. При Хрущёве начались гонения, но не такие, как в 20–30 годах, когда храмы уничтожали, а священников расстреливали или отправляли в Сибирь. При Брежневе и его преемниках ситуация начала улучшаться, но церковь всё равно находилась в сложных условиях.
Такой же свободы, как сейчас, не было, наверное, со времён княжеской Руси и Гетманщины. Церковь набирает силу. Одних лишь православных храмов за последние 25 лет построено более 3500. Подобных аналогов в мировой истории нет. И эти храмы наполнены прихожанами. Если взять Европу, то религиозность украинского населения можно сравнить разве что с Польшей или Испанией, она куда выше, чем в Нидерландах или Скандинавии, где Бога не отвергают, но Богом и не живут.
В ожидании автокефалии
Почему вопросы, связанные с Украинской православной церковью, не будут вынесены на Всеправославный собор?
— Этот собор готовился полстолетия. Его цель — засвидетельствовать единство православия, вынеся на обсуждение такие вопросы, по которым согласны все православные церкви. Второй вопрос — первенство Вселенского патриарха. Он первый среди равных по чести, но предусматривается, что именно он получит право созывать вселенские соборы и председательствовать на них.
А вот острые вопросы выносить на обсуждение не будут, например, о предоставлении автокефалии, которая волнует не только украинскую церковь, но и македонскую, черногорскую, американскую.
Вы видите перспективы получения автокефалии УПЦ?
— Кто бы ни создавал какие-то препятствия признанию автокефалии Украинской православной церкви, он своей цели не достигнет. Украинская церковь — большая, вторая после российской. А если подсчитать все восточные патриархаты — Константинопольский, Александрийский, Антиохийский, Иерусалимский, элладскую, кипрскую церковь и т. д., — все они вместе взятые меньше УПЦ Киевского патриархата в её нынешнем состоянии. И долго не признавать такую церковь не получится, это вредит всему православию. Когда я встречался с Константинопольским патриархом Варфоломеем, он заявил, что Украинская православная церковь имеет право на автокефалию после того, как Украина стала независимым государством. Но для этого, по его словам, требуется объединение Московского и Киевского патриархатов. Москва, зная об этом, всячески срывает диалог между двумя патриархатами, чтобы это разделение продолжалось.
alt
Насколько сильны позиции условно проукраинского крыла в УПЦ МП?
— Мы начали диалог с Московским патриархатом, когда его возглавлял митрополит Владимир, но Москва, увидев, что дело идёт к объединению, сорвала этот процесс. Но Бог, который благословил создание украинского государства, благословил и создание украинской автокефалии. Процесс объединения начался, но не сверху, а снизу. Сейчас многие верующие УПЦ МП переходят в УПЦ КП.
А духовенство не переходит из УПЦ МП в УПЦ КП?
— Нет. Они говорят, что мы неканоническая церковь, что мы раскольники. Они твердили 25 лет, что у нас нет благодати.
Когда Украинская православная церковь может получить автокефалию?
— Мы надеемся, что после Всеправославного собора этот вопрос будет решён. В обозримой перспективе мы должны получить томос об автокефалии (специальный указ предстоятеля поместной православной церкви по важному вопросу церковного устройства. — Фокус) от Вселенского патриарха, и это решение поддержат многие другие православные церкви. О сроках я не готов говорить, это могут быть месяцы, может, год-два, не так важно. Главное, что этот процесс не остановить.
Поддерживаете ли вы идею о запрете на территории Украины Московского патриархата?
— Когда мы получим автокефалию, тогда перед президентом и Верховной Радой поставим вопрос о перерегистрации уставов церковных общин, которые должны войти в состав автокефальной церкви. Безусловно, некоторые приходы не захотят этого делать, тогда они должны зарегистрироваться как представители Русской православной церкви в Украине, и мы ничего против этого не имеем, поскольку в нашей стране свобода вероисповедания. Но большинство приходов УПЦ МП перейдёт к нам, и вопрос об объединении будет исчерпан.
Россия сможет как-то этому противодействовать?
— Не сможет. Они могут прекратить молитвенное единение с Вселенским патриархом и другими церквями. Но в таком случае сама РПЦ останется в изоляции. И Украинская православная церковь со своими масштабами и влиянием тогда станет главной в православном мире.
Сейчас РПЦ во главе с патриархом Кириллом фактически превратилась в обслугу кремлёвской власти, занимаясь продвижением идеологии "русского мира". Эта ситуация как-то может измениться в обозримой перспективе?
— Действительно, всё так, как вы говорите. Но такая ситуация в России была всегда. Во времена империи церковь находилась ещё под большим контролем государства, чем сейчас, всех архиереев назначал император, ни о какой церковной свободе говорить не приходилось. И в нынешних условиях, которые в России создал Путин, ни о какой свободе церкви речи быть не может, тем более что многие архиереи там служат не Богу, не спасению людей, а державе и её правителю.
В Украине многие критиковали декларацию, изданную после недавней встречи Папы Римского Франциска с патриархом Кириллом, где нет ни слова о российской агрессии, а ситуация в Донбассе названа лишь "противостоянием". Почему, по вашему мнению, применили именно такие формулировки?
— Эта декларация вызвала критику не только в Украине, но и в России. Негоже непогрешимому понтифику говорить неправду о ситуации в Украине (на самом деле в католическом вероучении непогрешимость Папы Римского понимается не как его безгрешность, но исключительно как безошибочность в вопросах определения учения церкви; в остальном Папа Римский может ошибаться, в том числе и в вопросах ситуации в Донбассе. — Фокус). В таком случае лучше молчать. Греко-католики не одобрили декларацию ещё по одной причине: там фактически осуждается униатство как объединение православных с римо-католиками на условиях подчинения первых Папе Римскому. А в России, Молдове, Греции, других православных государствах верующие осуждают экуменизм как таковой. Одно дело добрые отношения между православным и католическим миром без вмешательства во внутренние дела друг друга, другое дело — когда предпринимаются попытки объединить православный и католический мир.
Без фарисейства
Спустя два с лишним года после победы Евромайдана очевидно, что Украина не добилась того прогресса, на который рассчитывали участники революции. Что наша власть делает не так?
— Нынешнее руководство страны сделало очень много, чтобы сохранить украинское государство, с этим нельзя не согласиться. В то же время коррупция — это враг ещё более страшный, чем Россия. Борьба с ней идёт медленно. Политические лидеры должны осознать, что, например, квотный принцип назначения министров — это неправильно, что подбирать министров надо сугубо по профессиональному принципу. А они этого не осознают, потому что идут во власть не ради служения народу, а ради служения себе.
alt
Многие политики любят выставлять напоказ свою религиозность, при этом живут явно не в соответствии с христианскими заповедями.
— Церковь не может поддерживать фарисейство не только среди политиков, но и в среде самого духовенства. Это грех. В то же время есть политики, которые редко приходят в церковь молиться, но делают это искренне. Например, наш президент — искренне верующий, я с ним общался много раз, могу об этом говорить. Он с семьёй приходит в Михайловский монастырь, чтобы помолиться, и делает это без привлечения лишнего внимания.
Молитвой, а не оружием
Священники Киевского патриархата проводят богослужения на оккупированной территории Донбасса?
— На этой территории разрешена только церковь Московского патриархата. Это не означает, что там нет наших священников, но им в основном приходится служить в подполье. Кое-где нам разрешают проводить службы, но при условии, что священники не будут критиковать сепаратистов и Россию. Тем, кто активно защищал Украину, пришлось выехать, потому что их внесли в "списки врагов". Например, архиепископ Донецкий и Мариупольский Сергий — первый в этом списке. Если он появится на оккупированной территории, его задержат.
Сколько ваших капелланов сейчас находится в зоне АТО?
— Мы посылаем приблизительно 60 священников со всех епархий в месяц, потом ротация — приезжают новые. Есть и те, кто находится на фронте постоянно, но таких немного.
Есть священники, которые решили сложить сан и пойти воевать?
— Мне о таких случаях неизвестно. Был один священник, который взял в руки оружие и стрелял, мы запретили ему вести службу, потому что для священнослужителя такие действия недопустимы.
Не нужно силы
Вы считаете справедливым то, что церковь теперь платит за природный газ почти в два раза меньше других потребителей? Зачем вам эта льгота?
— Это не совсем так. При расчёте цены газа для населения нужно считать не только объявленную цену, но и компенсацию, которую потребители получают. То есть реальная цена для населения с учётом компенсации будет ниже. Общая позиция религиозных организаций всегда состояла в том, чтобы плата за газ была на уровне платы для населения — и это не льгота, потому что религиозные организации не коммерческие предприятия, получающие от его использования прибыль. Религиозные общины существуют за счёт пожертвований, и если цена на газ будет поднята до уровня предприятий, то это бремя ляжет на тех же простых людей. Прихожане окажутся перед выбором: или жертвовать больше, или отказаться от отопления. Так что мы считаем справедливой для религиозных организаций ту же цену, которую реально платит простой народ.
Разрешение Киевскому патриархату служить в Софии Киевской вызвало большой резонанс, говорили, что это исторический памятник, а не место для богослужений. К тому же власть тем самым оказала УПЦ КП прямую преференцию.
— Софию построили не как музей, а как храм. А в храме должно происходить богослужение. В Европе многие церкви являются архитектурными памятниками, но там везде проходят службы. И правила ЮНЕСКО разрешают это.
Например, Киево-Печерская лавра — тоже памятник ЮНЕСКО, но богослужения там проводят (УПЦ Московского патриархата. — Фокус). Почему с Софией Киевской должно быть по-другому? Тем более мы ставили вопрос о проведении богослужений в "Тёплой Софии" (храм с южной стороны Софийского собора. Именуется также Малой Софией. — Фокус) ещё в 1993 году. Тогда был подписан договор, но потом пришёл новый президент, на том всё и закончилось. Так что это давняя история, и мы рады, что она завершилась.
Да и кому было передавать "Тёплую Софию"? Московскому патриархату?! А греко-католики там никогда не служили. Так что всё справедливо.
Вы не поддерживаете идею выселения УПЦ МП из Лавры?
— Возможность выселить УПЦ МП оттуда была и есть. Но мы не хотим так делать. Тем самым мы сыграем на руку Кремлю, который прилагает все усилия, чтобы рассорить украинцев изнутри. Не стоит давать Путину очередной повод "защищать православие" и вмешиваться в наши дела. Но со временем и Киево-Печерская, и Почаевская лавры будут принадлежать украинской церкви, но уже автокефальной.
Церква.info
за матеріалами журналу Фокус
Читати далі …

Протоієрей Андрій Гирич : Психологія виховання дітей.


Для того, щоб досягти у вихованні дітей позитивного результату, необхідно мати уявлення про їх психологічний розвиток. Виховання дитини починається з її зачаття і закінчується момен-том вікової та моральної зрілості.
Народження та виховання дитини є невіддільною частиною сімейного життя християнина, а тому небажання деяких подружніх пар мати продовження роду розцінюється Церквою як гріх. Адже це є прямим порушенням Господньої заповіді „Люби свого ближнього, як самого себе" (Мф.22.39). Подружжя, які не хочуть народжувати дітей, як правило, пояснюють свою позицію бажанням „пожити для себе" або тяжким матеріальним становищем. Буває також, що народження немовляти може, на думку молодої пари, завадити заняттю бізнесом. Деякі жінки відмовляються народжувати дітей тому, що хочуть зберегти фігуру. Для досягнення цілей дехто відважується навіть на дітовбивство (аборт). Всі вище перераховані причини свідчать про те, що такі подружні пари понад усе люблять себе, а дітям надають другорядного значення. Вони, врешті-решт, не люблять своє чадо, оскільки не лише не хочуть для них чимось жертвувати, а навпаки -дітей роблять жертвами власних ілюзій та маловірства. Справжня християнська любов, за словами св. ап. Павла, " не шукає тільки свого,... усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить" (ІКор.13.5-7), тобто виявляється у жертовності. Крім того, сказано, що жінка спасається „дітородінням, якщо пробуватиме у вірі й любові та в посвяті розвагою"(1Тим.2.15). Отже, якщо вона відмовляється стати матір`ю, то, фактично, не зможе спастися.
Початком виховання є любов подружжя до своєї щойно зачатої дитини. Біля вагітної жінки всі ближні намагаються створити атмосферу духовного комфорту. В цей період для дитини та її батьків великого значення набуває молитва. Подружжя, якщо дозволяє фізичний стан жінки, має якомога частіше відвідувати храм. Корисним також є читання духовної літератури. Протягом вагітності психіка матері дещо змінюється. Вона стає більш вразливою, роздратованою. Ближні повинні ставитися до неї з розумінням і ні в якому разі не дорікати.
Після народження і хрещення дитини родичі переважно турбуються про її тілесний розвиток. Проте не потрібно забувати і про духовне зростання немовляти. Дуже важливо дітей такого віку приносити до храму. Вони мають звикати до церковної атмосфери. Немовля та його мати у цей період, як і під час вагітності, є одним цілим. Адже відомо, наприклад, що внаслідок стресу у матері може перестати прибувати молоко, а отже, дитина не отримуватиме природної поживи. Якість материнського молока залежить від продуктів, які споживає жінка, що автоматично відчуває і дитина. Мати повинна намагатися якомога довше годувати немовля власним молоком. Деякі жінки, нехтуючи цим правилом заради збереження фігури, порушують вище згадану Господню заповідь любові (Мф.22.39). Потрібно пам`ятати, що найменше психічне чи фізичне пошкодження дитини може негативно відбитися на її подальшому розвитку.
Ми можемо помітити, що більшість дій (рухи, звуки, питання), які виконує дитина віком до двох років, безцільні. Наприклад, вона тішиться киданням на землю якогось предмета. Якщо ж хто-небудь їй цей предмет подасть, дитина знову його викине. Отже, дитина не хоче його позбутися. Вона отримує задоволення від самого кидання Старша дитина намагається говорити, повторювати щойно сказані кимсь слова, про щось запитувати, часто навіть не чекаючи на відповідь. Це є своєрідні вправи, за допомогою яких вона навчається певним рухам, складає психічні схеми, якими згодом послуговуватиметься у своєму житті. У цей період особливої ваги набуває контакт дитини з батьками та вихователями. А тому дорослі повинні виявляти любов і терпеливість.
Діти віком від двох до трьох років є , як правило, егоцентричними. Вони дбають лише про себе, лякаються незнайомих людей. У двохрічному віці дитина схильна гратися у присутності інших людей, але не з ними. Батьки мають постійно приводити дитину до храму для того, щоб вона звикала до оточення. Прихожани не повинні дорікати, якщо дитина поводиться у церкві відповідно до свого віку. Батькам не потрібно примушувати своїх малолітніх дітей вистоювати відразу все богослужіння. Малеча може навіть гратися біля храму. У цей період діти залюбки слухають казки, сприймаючи їхніх персонажів як реальних осіб. Вони називають іграшки іменами людей. Це говорить про те, що свої фантазії дитина сприймає як реальність, і тому дорослі повинні їй підігрувати і ні в якому разі не "ображати" іграшки. Крім того, забавки потрібно підбирати такі, які б не викликали у дитини страху чи агресивності.
Бажання у дітей від двох до трьох років стосуються переважно фізичної сфери. Наприклад, насичення, гнів з приводу перешкоди отримати якусь забаганку. Дитина може стати „божком" і тираном для свого оточення, якщо їй будуть у всьому потурати. Однак вона досить легко зрікається своїх бажань, її неважко „заговорити". Для цього потрібна лагідність та послідовна поведінка батьків і вихователів. У цей період нервова система у дітей тільки формується і є дуже вразливою, тому всілякі образи можуть мати негативні наслідки. Великої шкоди завдають фізичні покарання, залякування вигаданими міфічними істотами, наприклад, т.зв. бабаями. Неприпустимо також викликати страх у дитини Божим покаранням, оскільки вона сприйматиме Бога як деспота. У цьому віці дітей треба навчати простим біблійним істинам. Розмову про Бога потрібно будувати так, щоб вони розуміли, що Бог їх любить і що Його потрібно слухатися та любити не менше, ніж своїх батьків.
Дитина у віці від чотирьох до п`яти років стає більш товариською і менш егоцентричною. Вона хоче, щоб її любили і є дуже довірливою, тому батькам потрібно бути з нею правдивими в усьому. Не можна дитину шантажувати: мовляв, не буду тебе любити, віддам циганам, якщо ти не... Не потрібно також піддаватися на шантаж дитини, яка намагається висувати певні умови. Батьки повинні приймати рішення виважено, а не емоційно.
У період від чотирьох до п`яти років дитина розвивається непомітно. Вона поволі втрачає зацікавленість до досі улюблених забав, а нові зацікавлення ще не з`явились. Цей вік -доба відпочинку і збирання сил для майбутнього стрибка. Діти від чотирьох до п`яти років вже спроможні відрізнити добро від зла і зрозуміти, що Бог створив світ і піклується ним. Ці уявлення, звичайно, примітивні.
Діти шести - десяти років перестають бути егоцентричними і велику увагу звертають на навколишній світ, їм подобається спілкуватися з іншими дітьми, але вони хотіли б займати у середовищі своїх однолітків власне місце. Більшість дітей залюбки допомагають своїм батькам у господарстві, виявляють інтерес до молодших за себе та до старших людей. Вони намагаються пізнати якомога більше предметів, люблять збирати різні колекції. Діти поступово відходять від світу казок і намагаються самостійно шукати відповіді на свої запитання. Вони є відкритими та вразливими, здатні оцінити свої стосунки з Богом та людьми. Як і дорослі, діти мають відчуття провини, муки совісті та розкаяння.
У віці від одинадцяти до чотирнадцяти років психіка дитини різко змінюється, дитина стає нестриманою, легко йде на конфлікт. Вона відчуває безпорадність, безсилля та розпач. Дитина хоче стати незалежною від батьків. В цей період діти бажають відчути себе дорослими, а тому перебувають в опозиції до старших. У них триває постійна внутрішня боротьба. Вони шукають героя, який був би гідним для наслідування. І цими героями стають, як правило, персонажі кінофільмів, музиканти, спортсмени, тощо. Небезпека полягає у тому, що діти часто не задумуються над рисами характеру, моральними принципами та ставленням до релігії своїх ідеалів. Тому головне завдання батьків - спрямувати шляхом порозуміння хвилю емоцій своєї дитини до християнських ідеалів. Потрібно на прикладах життя святих, зокрема і біблійних осіб, пояснити, що Бог. шанує особистість, що Православ`я є релігієьр сильних , ініціативних та творчих. Варто згадати слова Спасителя: "Будьте відважні: Я переміг світ!"(Ін.16.33). Усі вищезгадані психічні зміни супроводжуються (і, певне, пояснюються) статевим дозріванням. Цей віковий період є дуже важливим. Від батьків вимагається посилена увага, терпіння і лагідність.
У віці від п`ятнадцяти до вісімнадцяти років діти готуються до дорослого життя. Вони відчувають себе особистостями, атому часто зверхньо ставляться не лише до старших людей, але й до своїх однолітків. В цей період у їхніх душах прокидається дух романтизму та естетичних почувань. Вони цікавляться літературою та поезією. Молодь зі щирістю та самопожертвою ставиться до дружби та любові. Дорослі люди, на їхню думку, або є злими, або не прагнуть змін на краще, або обмежені і бездарні, а тому не знають, які зміни у суспільстві треба провести. Молодь здатна на героїчні вчинки. Юнаки шукають пригод, що найчастіше призводить до створення хуліганських угрупувань, члени яких вживають алкоголь, палять і потрапляють в наркотичну залежність. Батькам ні в якому разі не потрібно іронізувати над своєю дитиною чи ставитися до неї зі зверхністю. Ніякої користі також не буде від грубих покарань та різких заборон. Вихователі повинні знайти з молоддю спільну мову, шануючи в ній вільну особистість. Головне значення при цьому має внутрішній світ наставника.
В цей складний віковий період молоді люди відчувають природній потяг до протилежної статі. Тому батьки повинні бути відвертими зі своїми дітьми і в цьому питанні. Адже інакше у дитини формуватиметься хибне, антихристиянське уявлення про статеве життя.
Батьки та вчителі завжди повинні підтримувати молодь у їхній самостійній діяльності та спрямовувати їхні духовні пориви на користь суспільству і Церкві.
Читати далі …

четвер, 26 травня 2016 р.

Відновлення Свято - Михайлівського Золотоверхого собору в м. Києві (2000)

Одним з найбільших здобутків українського народу в новітній історії є відбудова двох знакових храмів, де наші предки молилися майже 1000 років – Успенський собор- Києво-Печерської Лаври і Михайлівський Золотоверхий монастир.
В останню неділю травня святкується день Відновлення Михайлівського Золотоверхого собору в м. Києві (2000) (святкування перехідне в останню неділю травня за н. ст).
Цей храм був споруджений у 1108—1113 роках онуком Ярослава Мудрого київським князем Святополком Ізяславичем на базі Михайлівського Золотоверхого собору. Хрестово-купольний шестистовпний храм з трьома нефами та одним позолоченим куполом. На початку 20 століття храм — 7-купольний (верхня фотографія). Михайлівський Золотоверхий собор було збудовано з каміння і цегли-плінфи на вапняно-цем’яковому розчині технікою «мішаної кладки» з використанням голосників у пазухах склепінь. Стіни собору прикрашали мозаїки і фрески. Був одним з найбільших монастирів Стародавнього Києва.
Згідно з думкою деяких істориків, київський князь Ізяслав Ярославич, чиє християнське ім’я було Димітрій, збудував монастир св. Димітрія та церкву у верхньому Києві поблизу Собору святої Софії в другій половині 1050-х років. Через півсторіччя його син Святополк II Ізяславич збудував в 1108—1113 роках монастирську церкву, присвятивши її своєму патронові архангелу Михаїлу. Можливо, що однією з причин, що спонукала князя збудувати церкву була недавня перемога Святополка над половцями, оскільки архангел Михаїл був заступником воїнів.
Під час монгольської навали в 1240-х роках монастир зазнав відчутних втрат. Монголи пошкодили собор та зняли його позолочені бані. В 1496 році монастир було відроджено і перейменовано з монастиря св. Димітрія на монастир св. Михаїла, відповідно до назви церкви, збудованої Святополком. Після численних відбудов та розширень впродовж XVI ст. монастир став одним з найбільших та найбагатших монастирів України. В 1620 році Іов Борецький зробив його резиденцією відновленої православної Київської митрополії.
Михайлівський Золотоверхий монастир1922 року Михайлівський монастир було ліквідовано. У 1934—1936 Михайлівський Золотоверхий собор, дзвіниця та частина інших споруд монастиря були знесені у зв’язку з проектом створення на цьому місці урядового центру. Останній планували зробити копією головного будинку ЦК КПУ — зараз Міністерство закордонних справ. Єдиний з українських вчених, хто відмовився підписати акт на знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря, – Микола Макаренко.
Перед знищенням унікального ансамблю української архітектури була проведена дослідницька робота. Фрески, мозаїки були перевезені до музеїв Москви, Ленінграду (Санкт-Петербургу), Новгорода та інших міст СРСР. Мозаїчну композицію «Євхаристія» було перенесено до Софійського собору. Багато смальтового розпису потрапило до Лаврського заповідника.
Урядовий центр на місці Михайлівського Золотоверхого собору так і не збудували.
В роки Другої світової війни деякі фрески були вивезені до Німеччини, звідки вони потрапили до Ермітажу у Ленінграді. В Софійському соборі зберігалися: «Євхаристія», «Стефан і Фаддей» — фрагменти постатей святих; фрески — сцени з «Благовіщення», постать святого Захарії та ін. Мозаїка «Дмитро Солунський» і верхня частина фрескової постаті Самуїла — в Третьяковській галереї і Російському музеї в Санкт-Петербурзі.
мозаїчна композиція «євхаристія» з михайлівського золотоверхого собору. 1108–1113.
На початку 1990-х років Українська Православна Церква Київського Патріархату збирає кошти для відтворення собору. В ньому проходить служба Української православної церкви, а поруч, як у давні часи, діє монастир. Грошей вистачило лише на початкові дослідження, було зрозуміло, що без державної підтримки унікальну пам’ятку українського бароко не буде відбудовано. Українська спільнота надсилала численні звернення до голови держави виділити фінансування на реставрацію. Нарешті 9 грудня 1995 року Президент Леонід Кучма видав указ який визначав відбудову Михайлівського Золотоверхого монастиря загальнодержавним пріоритетом.
Першою постала дзвіниця в стилі українського бароко у первозданному вигляді. Собор було відкрито на День Києва за участю патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета, який освятив монастир. Також були присутні президент Леонід Кучма, голова уряду Валерій Пустовойтенко та мер міста Києва Олександр Омельченко.
У лютому 2001 року чотири фрагменти фресок XII століття Михайлівського Золотоверхого собору, що зберігалися в Ермітажі, були передані Україні.
У січні 2004 року Міністерство культури Росії ухвалило рішення про передачу Україні з Ермітажу останніх семи фресок київського Михайлівського Золотоверхого собору, які опинилися в Росії; восени 2004 передачу фресок було закінчено.
Читати далі …

вівторок, 24 травня 2016 р.

Переполовення П"ятидесятниці.

Переполовення – половина П’ятидесятниці – середина 50 днів між святами Пасхи та зішестя Святого Духа. Назву свята Церква запозичила з Євангелія, яке благовістить про Ісуса Христа, що Він, у дні Свого земного життя, на третій рік Своєї Євангельської проповіді, в переполовення Старозаповітного свята Кущів, увійшов у храм і навчав (Ін. 7, 14-36). Свято Кущів було одним з трьох великих всенародних єврейських свят, на згадку перебування євреїв у кущах (наметах) під час їх мандрів пустелею, і особливо на згадку показаного Богом Мойсеєві на горі намета (Вих. 25, 40), за подобою якого Мойсей поставив скинію (Вих. 39, 43; 40,1). Свято тривало вісім днів, з яких перший і останній були особливо святими. Обрядом восьмого дня, який перебував у зв’язку із християнським святом переполовення, був обряд урочистого виливання води. Виливання води було знаменням виливання Святого Духа.

В переполовення свята Кущів Господь ввійшов у Єрусалимський храм і навчав. Від божественного вчення Господа переполовення стало святом для Церкви Христової. Юдеї, чуючи навчання, сказане Господом у свято, «дивувались і казали: Як Він знає Писання, не вчившись?» (Ін. 7, 15). «Багато з народу в Нього ввірували та казали: Коли прийде Христос, чи ж Він чуда чинитиме більші, як чинить Оцей?» (Ін. 7, 31). «Багато хто казали» про Ісуса Христа: «Він точно пророк» (Ін. 7, 40). «Інші говорили: це Христос» (Ін. 7, 41).

Цим вченням Господь ясно показав Себе Месією, ходатаєм Бога й людей, законодавцем і рівним Богові Отцеві. Це вчення Ісуса Христа, відповідно половині П’ятидесятниці, що поєднує Пасху і свято зішестя Святого Духа, передвіщає і про близький час зішестя Святого Духа, тому що «в останній день свята», під час якого Господь був у храмі й учив, Він Сам передвістив про Святого Духа, «Якого мали прийняти віруючі в Ісуса Христа» (Ін. 7, 37-39). Таким чином, Переполовення П’ятидесятниці є явленням Божественної сили і мудрості Спасителя, як Месії, що зіслав Святого Духа.

День Переполовення – це давнє християнське свято. Про нього згадує у своїх повчаннях свт. Іоан Золотоуст. В V столітті Анатолій Константинопольський, в VII – преподобний Андрій Критський, в VIII – св. Іоан Дамаскін, в IX – преподобний Феофан Сповідник оспівали переполовення в духовних піснях, якими Церква нині вихваляє Господа серед Переполовення П’ятидесятниці.

Згадуючи в Неділю про розслабленого освячення води від Ангела в купелі Силоамській, і особливо Божественне вчення Ісуса Христа, промовлене Ним у П’ятидесятницю, яке Господь уподібнює воді, яка «подає грішникові, що прагне спасіння, життя й мудрість», Церква в день Переполовення після Літургії звершує мале водосвяття, просячи Господа напоїти спраглі душі водами благочестя, як Він «кликав, говорячи: коли прагне хто з вас нехай прийде до Мене та й п’є!» (Ін. 7, 37).
Читати далі …

Життя святих Кирила і Мефодія.

Святі брати Кирило і Мефодій  народились у Македонії, в грецькому місті Солуні або Фессалоніки над чарівною затокою Егейського моря. Це місто було засноване коло 315 року до нашої ери і назване так на честь Фессалоніки, сестри Олександра Македонського. В VI столітті Македонію та її родючі солунські околиці почали заселювати слов’янські племена. З часом в Солуні жило багато слов’ян, і ця мова в самому місті і в його околицях була добре відома.
      Для візантійської держави місто Солунь мало велике значення, тому воєводою і заступником його бували там люди знамениті, що заслуговували на довір’я. Таким мужем довір’я був воєначальник Лев, батько слов’янських апостолів, людина побожна і знатного роду. В усьому дорівнювала йому і дружина Марія. Вони, здається, були грецького походження. Однак деякі слов’янознавці сумніваються, щоб родовиті греки змогли так досконало опанувати дух і звучання слов’янської мови, як ними оволоділи Кирило і Мефодій. Припускають, отже, що принаймні мати святих братів могла бути слов’янкою, і тому в батьківському домі поряд із грецькою користувались і слов’янською мовою. Не бракувало також нагоди в місті та його околицях не тільки чути слов’янську мову, але й навчитись її.
      Старший з братів Мефодій (це його чернече ім’я) народився приблизно в 815 році, відзначався великими здібностями, навчався в Солуні і Царгороді. За прикладом батька готувався до військової служби і праці в державній адміністрації. Вплив батька і друзів, ’а також особисті здібності й відвага дали йому змогу одержати відповідальну посаду префекта однієї із слов’янських провінцій Візантійської імперії. На цій посаді він пробув десять років, отже, за цей час майбутній просвітитель слов’ян мав можливість добре вивчити слов’янську мову, ближче придивитися і пізнати життя, звичаї та побут підлеглих йому слов’ян. Проте не до душі були для Мефодія влада, багатство і слава. Він відмовився від своєї посади правителя провінції, зрікся почестей і звання, залишив світ і пішов у монастир, де прийняв чернечий постриг.
      Наймолодшим серед семи дітей Льпа був Костянтин, який потім одержав чернече ім’я Кирило. Народився наприкінці 826 або на початку 827 року. Серед своїх однолітків відзначався жвавою вдачею і незвичайними здібностями. Про його особливий талант та великі успіхи в навчанні стало відомо при дворі, і хлопця взяли до придворної академії, де він виховувався і навчався разом з імператорським сином і майбутнім володарем імперії Михаїлом. У цій школі Костянтина всі полюбили. Охочий до науки, він свої здібності поєднував з великою наполегливістю в праці та швидко й успішно засвоював знання з усіх галузей як світської, так і церковної тогочасної науки. Особливо любив філософію і богослов’я. Легко давалися йому різні мови. Вів життя чесне і морально чисте. Десь коло 847 року Костянтин успішно закінчив навчання. Йому обіцяли і готували високі чини, намовляли одружитися з вродливою, знатного роду і багатою дівчиною. Але все це не приваблювало його. Він потайки відцурався світу, пішов у монастир і там прийняв чернечий постриг і священний сан (на болгарських іконах він зображується як ієромонах). Через шість місяців ледве знайшли його й умовили вернутись у столицю, щоб бути світильником не під спудом, а на свічнику. Якийсь час Костянтин-Кирило був бібліотекарем при соборі Св. Софії, одночасно виконуючи обов’язки секретаря Царгородського патріарха. Потім доручили йому викладати філософію в придворній академії. За велику мудрість і успішне викладання науки Кирила прозвали філософом, і ця назва збереглася за ним у всіх слов'янських і латинських старих документах. Правдивість цього титулу Кирило довів усім своїм дальшим життям.
      Коли сусідню з Візантією Сірію завоювали сарацини (араби), то почали переслідувати християн і особливо виступали проти вчення про св. Трійцю. Вони прислали до грецького імператора послів, кажучи: «Пришли нам такого мудреця, щоб він міг говорити з нами про віру. Хай він вияснить нам, як це ви віруєте в одного Бога, а поклоняєтесь трьом». Імператор, порадившись з патріархом і своїми придворними, обрав на це Кирила Філософа, який без вагання вирушив з послами до сарацин. Там він блискуче захистив Христову віру і науку про св. Трійцю: «Таїнство Святої Трійці він уподібнив сонцю, яке має світло, тепло і енергію, і цим лихомовні уста агарянські зачинив» («Слава» на «Господи, воззвах»). З почестями сарацинський князь відпустив Кирила на батьківщину.
      Повернувшись у Царгород, Кирило відмовився від покладених на нього обов’язків і пішов у монастир до свого брата Мефодія і там з ним провадив подвижницьке життя в пості, молитві й читанні Слова Божого.

      Святі брати, що змолоду були розійшлися, тепер у силі віку знов зустрілися у самотньому монастирі, щоб уже не розлучатись, а бути завжди разом і в ревній праці над власним внутрішнім зростанням, і в євангельській проповіді серед різних слов’янських племен та народів, аж поки смерть Кирила в Римі не розлучила їх знову.
      Монастир, де перебували брати, був наче міжнародним осередком чернецтва. Тут можна довідатися, як серед різних народів поширюється віра Христова їх рідною мовою, як вони моляться та читають священні книги цією мовою. Ці спостереження і розмови збагачували, поглиблювали знання святих братів і наводили їх на думку перекласти Слово Боже на слов’янську мову та ширити серед слов’ян християнську віру.
      Кирило і Мефодій перебували в монастирі на малоазійському Олімпі приблизно до 860 року, коли до імператора Михаїла прибули посли хазарського кагана (князя) з проханням прислати до них мужа мудрого для ознайомлення хазар з християнським ученням. Хазари займали тоді простори між гирлами рік Волги й Дону та країнами Кавказу. Серед інших народів, які входили до складу каганату, були і слов’яни. Імператор і патріарх знову звернулися з проханням до Кирила, щоб він пішов до хазар з євангельською проповіддю. Кирило охоче прийняв це нове доручення і запросив свого брата Мефодія супроводити його в цій подорожі та допомагати йому своїми молитвами і знанням слов’янської мови. Мефодій прийняв цю пропозицію, і вони разом вирушили в дорогу.
      Дійшовши до Херсонеса (нині руїни біля Севастополя, з недавно відбудованим величавим храмом в честь рівноапостольного князя Володимира), брати затрималися тут на деякий час. Вони докладніше вивчали мови, потрібні для проповіді серед хазар, навчали людей християнської віри, хрестили тих, що увірували, з допомогою херсонеського єпископа Георгія знайшли мощі святого Климента, папи Римського і частину їх узяли із собою. В Херсонесі св. Кирило знайшов Євангеліє і Псалтир «руськими письмени писано», а також зустрів чоловіка, який розмовляв «руською» мовою. Зацікавився св. Кирило тою мовою, вивчив її і незабаром почав нею говорити й читати, так що «мнози ся ему дивляху, Бога хвалящє». Можливо, ця зустріч і знайомство з Євангелієм і Псалтирем, «руською» мовою писаними, остаточно переконали св. Кирила в необхідності перекласти Святе Письмо на слов’янську мову.
      З Херсонеса Кирило і Мефодій вирушили до хазар, де прожили досить довго в постійних бесідах з хазарами, євреями і сарацинами. І ніхто з них не зміг заперечити мудрих і переконливих доводів св. Кирила. Розум, здібності й освіта його сяяли тут у всій своїй силі. Ці бесіди блаженний Мефодій потім розділив на вісім слів. Місія святих братів серед ^ такий успіх, що сам хазарський каган, в присутності 5:і . .’.'їнся всі бесіди, його бояри та багато людей увірували і :~ригіп;.чі хрещення. На подяку свв. Кирилові й Мефодію каган за проханням братів відпустив на волю всіх полонених греків-християн, до двохсот чоловік.
      Через Херсон^ святі вчителі щасливо вернулися до Константинополя. Імператор, патріарх і народ зустріли їх з великою радістю. Хотіли їх поставити єпископами, але вони відмовилися від високого сану. Умовили тільки Мефодія бути ігуменом монастиря, який звався Поліхрон, а Кирило залишився жити при церкві Святих апостолів.
      Вістка про апостольську ревність Кирила і Мефодія, про їх досвід у проповіді Євангелія, про їх знання чужих мов, особливо слов’янської, розійшлася далеко за межі грецької держави. Недовго довелось відпочивати святим братам після повернення від хазар. Десь у 862 році до царгородського імператора Михаїла прибули посли від моравського князя Ростислава з проханням прислати їм таких учителів, які зрозумілою мовою роз’яснили б їм істини християнської віри. Хоч моравські слов’яни вже прийняли хрещення, але в серці й житті своєму вони все ще лишались язичниками, бо віру Христову серед них ширили німецькі священики, які проповідували німецькою мовою, а богослужіння відправляли латинською. Ні тої, ні другої мови місцеве населення не розуміло, а тому й не могло належно засвоїти основи християнського життя і віровчення.
      Імператор покликав до себе св. Кирила, розповів йому про посольство моравського князя і просив, щоб він разом зі своїм братом Мефодієм потрудився знов для слави Божої та спасіння ближніх. Хоча Кирило був виснажений недавньою подорожжю до хазар і взагалі був слабкого здоров’я, проте згодився піти на проповідь серед слов’ян. «Буде однак,- зазначав він,- нелегко проповідувати, бо ж вони не мають ще відповідних знаків, ані книг своєю мовою». І святі брати почали старанно готуватися до нової благовісницької подорожі і праці. «Проповідувати усно,- говорили вони,- це все одно, що на піску писати: швидко все забудеться. Обов’язково треба дати слов’янам Слово Боже, написане їхньою мовою». І вони вступили в сорокаденний піст і щиро молились Богові. З допомогою благодаті Святого Духа Кирило створив слов’янську азбуку і почав перекладати з грецької мови на слов’янську святі книги. В цій роботі допомагав йому брат Мефодій, який також добре знав слов’янську мову. Спільними зусиллями святі брати переклали на слов’янську мову недільні Євангелія, Апостола, ГІсалтир, Часослов, Служебник, Октоїх і Требник. Так підготувавшись, Кирило й Мефодій весною 863 року вирушили в нову апостольську подорож. Праця для слов’ян і серед слов’ян була для них найвнаменнішою, а для дальшої історії культури всіх слов’янських народі її вона мала епохальне значення. Дорога з Царгорода в Моравію Гнила через слов’янську країну Болгарію. Тут брати своєю проповіддю навернули на Христову віру болгарського князя Бориса та його народ. Коли свв. Кирило і.Мефодій прибули на Моравію, князь Ростислав і весь народ привітали своїх нових апостолів з великою шаною і радістю. З того часу для Моравії, а також для всіх слов’янських народів розпочався новий період в історії їх Церкви і культури.
      Ці два великі мужі були правдивими апостолами любові Христової до всіх народів, вони несли із собою святу віру, євангельське вчення, для слов’янських народів вони несли світло Христового вчення їх рідною мовою, несли для них азбуку і книги, написані їхньою мовою, і готові були цілком присвятити себе для добра, щастя і спасіння погорджувапих тоді слов’ян.
      Ревно трудились святі брати і з любов’ю насаджували віру Христову серед слов’ян, проповідували Слово Боже і відправляли богослужіння зрозумілою, слов’янською мовою, відкривали школи, навчали дітей, готували майбутніх пастирів та своїх наступників у церковній праці. Для своєї школи вони складали підручники, працювали далі над перекладами різних книг на слов’янську мову. Навчали живим словом та прикладом власного життя.
      Слава про святих братів Кирила і Мефодія швидко пролунала по всій Міоразії. Народ залишав німецько-латинських священиків, за якими слідом ішли чужі загарбники слов’янських земель і горнувся до святих братів. Це викликало велике незадоволення серед німецького духовенства, яке повстало проти Кирила і Мефодія, звинувачуючи їх у єресі за те, що вони проповідують і відправляють богослужіння слов’янською мовою. Латинники твердили, що молитися і славити Господа можна тільки трьома мовами:єврейською, грецькою і латинською, бо цього нібито навчає св. Євангеліє. У ньому сказано, що Пилат наказав прибити напис на хресті Спасителя цими мовами. Святі брати слушно відповідали, що це ж не заповідь Божа, а наказ Пилата. А заповідь Божа каже проповідувати Євангеліє всім народам їхньою мовою. Тому і в день зішестя Св. Духа святі апостоли одержали дар говорити і проповідувати народам віру Христову різними мовами. Слово Боже каже: «Хвалите Господа, всі народи, прославляйте Його, всі люди» (Пс. 116, 1). Якщо всі народи покликані до спасіння, то кожний з них може слухати святе Євангеліє та славити Бога своєю рідною мовою. На святих братів посипалися з боку латинників наклепи і доноси в Рим, від якого Моравія була тоді залежна. Папа Николай І (858 - 867) викликав Кирила і Мефодія у Рим.
      Майже три роки з половиною тривала апостольська діяльйість святих братів у Моравії. За той час їхні учні зробили великі успіхи в навчанні та в християнському житті. Наближався час висвяти їх на священиків. Кирило і Мефодій вибрались у подорож до Риму, щоб виправдатись від несправедливих звинувачень і щоб там їх учні одержали висвяту на пастирів Церкви. Довелось їм проходити через сусідній слов’янський край Паннонію, куди прибули на початку 867 року. Блатенський князь Коцел і народ багато чули про апостольську працю свв. Кирила і Мефодія, тому зустріли їх у цій країні з великою радістю, а князь запросив їх проповідувати серед його народу віру Христову слов’янською мовою. Святі брати задовольнили прохання Коцела, і він доручив їм підготувати до пастирського служіння п’ятдесят учнів. Майже півроку пробули слов’янські апостоли в Паннонії, навчаючи, проповідуючи віру Христову і утверджуючи народ у християнському житті. Як Ростислав, так тепер і Коцел давав багаті подарунки Кирилу і Мефодію, але вони їх не прийняли, а тільки випросили собі 900 невільників і відпустили їх на волю.
      Ще до прибуття свв. братів до Риму папа Николай помер. Його наступник Адріан II (867 - 872) зустрів їх з великими почестями, тим більше, що Кирило й Мефодій принесли із собою мощі св. Климента, папи Римського. Папа визнав віру свв. братів істинною, перекладені ними на слов’янську мову книги схвалив, затвердив і освятив на престолі в церкві Пресвятої Богородиці і навіть дозволив братам за тими перекладами відправляти слов’янською мовою в римських церквах. Учні свв. братів були рукоположені на священиків. Противників слов’янського богослужіння і проповіді папа осудив, назвав їх пилатниками, а їхнє вчення триязичною єрессю. Так Господь утішив свв. апостолів слов’ян, які невинно страждали від своїх противників. Для Кирила це була остання земна втіха за всі його подвиги. Він був взагалі слабосилим, а далека подорож до Риму ще більше виснажила і стомила. Тут прийняв схиму і через декілька місяців помер. Це сталося 14 лютого 869 р., на 42 році життя. Перед смертю просив брата Мефодія, щоб той не залишав розпочатої ними справи, щоб далі ревно трудився в апостольстві серед слов’ян. Поховали Кирила в Римі, в церкві св. Климента, і незабаром після смерті почали там його шанувати як святого.
      Передчасно відійшов у вічність великий трудівник на ниві Христовій, богослов, філософ. Тепер весь тягар апостольської праці ліг на плечі св. Мефодія. Виконуючи останню волю свого брата, він десь у першій половині 869 року повернувся назад у Паннонію. Тут князь Коцел радо прийняв його і впросив папу висвятити Мефодія на архієпископа Паннонського. Восени 869 року вернувся до Риму, взявши з собою двадцять молодих кандидатів духовного стану. В Римі Мефодій отримав єпіскопську хіротонію і разом з нововисвяченими молодими пастирями повернувся до Коцела, як архієпископ Паннонський і Моравський. Через деякий час, залишивши у Паннонії кількох своїх священиків, Мефодій вирушив до Моравії. Тут на нього чекала велика праця серед дуже несприятливих обставин і великі страждання. Проти нього знову піднялося німецьке духовенство. Мефодія через їхні інтриги та підступи схопили, вислали в Швабію і кинули до в’язниці, де пробув два роки. Там над ним нелюдськи знущалися, і тільки тоді, коли моравський князь Святополк вигнав німців із слов’янських земель, папа Іоанн VIII (872 - 882), бажаючи догодити слов’янам, на початку 873 року наказав звільнити Мефодія, а ворогів його покарати.
      Мефодій з ревністю апостола поширював християнство у Моравії, дбаючи про моральну чистоту віруючого народу. Але його знов обвинуватили в єресі, і наприкінці 879 чи на початку 880 р о к у святитель мусив утретє йти до Р и м у виправдовуватись. Очищений від усіх закидів, Мефодій як архієпископ усіх слов’янських земель з правом поставляти нових єпископів вернувся до Моравії. Тепер майже всі слов’янські племена слухали слов’янське богослужіння і читали св. Письмо рідною мовою. З рук самого Мефодія прийняли хрещення чехи разом зі своїм князем Боривоєм. Широко й далеко сягала Моравська єпархія, якою правив св. Мефодій, аж до волинських рік Бугу та Стиру.
      Історія засвідчує, що ще у перші часи слов’янської історії, коли свв. рівноапостольні брати Кирило і Мефодій почали посилати із Моравії проповідників у сусідні країни, то разом із цим вони посилали таких у Сілезію, Польщу і сусідню Русь, а це значить, на древню Волинь, яка граничить із Польщею. І дійсно, в акті (десь коло 973р.) про приєднання моравського архїєпископства до празького, східні кордони першого вказуються по ріках Бугу і Зтиру (Стиру), які протікають по В о л и н с ькій з е млі. В і д о м и й д о с. л і д н и к слов'ян с ь к и х старожитностей Мацієвський, свідчить, що кран між ріками Бугом (що протікає біля Володимира-Волинського) і Стиром (що протікає біля Луцька) раніше належав до моравської єпархії святого Мефодія, з якої отримував світло Христової віри. Вони рукополагали священиків, котрі через Сілезію і Польщу приходили і на Волинь. Про це нагадують кам’яні церкви-ротонди. У Солуні, де народилися свв. брати, був круглий храм Св. Георгія, і він же був головним до побудови храму Св. Софії. Тому подібні храми будувалися, як зазначають дослідники, і на території, підвладній святому Мефодію. Фундамент кількох ротонд розкопали у Перемишлі, Галичі і на Волині, в урочищі “Михайлівське” біля Володимира-Волинського. Тут баня куполу церкви стояла на окремій колонаді, яка всередині становила інший, менший круг. Ця церква була значно багатша за галицькі, бо збудована пізніше і більше розвинена. Будівельники, які працювали у Холмі, могли й у Володимирі послужити своїм умінням.
      У 882 році Мефодій відвідав Царгород, де провів колись найкращі роки своєї молодості. Імператор і патріарх з радістю зустрічали цього найбільшого тоді благовісника і архіпастиря. Повернувшись до Моравії, Мефодій закінчив перекладати на слов’янську мову Біблію, Патерик і Номоканон. Багато турбот вимагало від нього управління величезною, належно ще не впорядкованою єпархією. Він працював як учитель, вихователь і письменник. Євангельське вчення, як і брат Кирило, проповідував безустанно, живо і доступно. Двадцять чотири рокц трудився св. Мефодій на апостольській ниві серед слов’ян. Велика праця, хвилювання, подорожі, переслідування та ув’язнення підірвали врешті здоров’я архієпископа, і він 6 квітня 885 р. на 70 році життя тихо відійшов до Господа. На похорон його прибуло дуже багато народу. Оплакували свого апостола і архіпастиря всі, чоловіки і жінки, свої і чужі, бо ж він «для всіх був усім», щоб урятувати їх (1 Кор. 9, 22). Святі апостоли слов’ян належать до найвидатніших постатей в історії Церкви і до найбільших наших святих. Тому Православна Церква протягом століть шанувала і завжди буде з вдячністю шанувати їх як своїх великих просвітителів, рівноапостольних учителів, подвижників і прославлених угодників Божих.
Читати далі …

неділя, 22 травня 2016 р.

Богослужіння в Неділю 4-ту після Пасхи , про розслабленого.Перенесення мощей святителя і чудотворця Миколая з Мир Лікійських у м.Бар.

22 травня 2016 року , в Неділю 4-ту після Пасхи , про розслабленого.Перенесення мощей святителя і чудотворця Миколая з Мир Лікійських у м.Бар.,єпископ Ужгородський і Закарпатський УПЦ КП Варсонофій очолив Літургію свт.Іоана Золотоустого в Свято-Троїцько-Михайлівському Соборі м.Берегово ( настоятель-митрофорний протоієрей Михаїл Савко ).Під час Літургії були піднесені до Бога особливі молитви за воїнів , що захищають кордони України від російського агресора на сході нашої держави.По завершенню Богослужіння Владика звернувся до прихожан з повчальним словом , після якого було виголошено уставне многоліття.
Прес-служба Закарпатської єпархії УПЦ КП.


























Читати далі …

Найкраще на сайті: