Доповідь єпископа Варсонофія під час Круглого столу в УжНУ на тему : «Роль Церкви в суспільстві під час війни».

 

ШАНОВНІ УЧАСНИКИ КРУГЛОГО СТОЛУ!

         Широкомасштабна агресія росії щодо України, розпочата 24 лютого 2022 року, вкотре підтвердила деструктивний та руйнівний вплив ідей «русского мира» на національну безпеку України. З іншого боку, збройна агресія росії сприяла консолідації усіх верств суспільства, суспільних інститутів, державних органів на боротьбу з ворогом, і релігійні організації цьому не виняток.

         Під дією стресу змінюється суспільне ставлення до релігії, очікування від Церкви, оцінки її місця та ролі в житті суспільства, держави й людини. Війна вплинула на Церкву, її пріоритети як центру діяльності. Водночас російська агресія критично посилила актуальність питання незалежності Церкви в Україні. Зокрема, можемо говорити про спроби країни-агресора використати одну з православних церков та її священнослужителів у своїх цілях. У воєнний час це не могло не позначитися на відносинах держави й Церкви, на ставленні суспільства, на міжцерковних взаєминах.

         Російська агресія в Україні вже забрала тисячі життів захисників і цивільних осіб, ще сотні тисяч людей залишилися без дому, частина сіл і міст досі окуповані. У цій ситуації Церква стала однією з точок опори для тих, хто постраждав.

         Для мене особисто є важливим те, що ми, як Церква шукаємо багато відповідей на складні запитання сьогодення. Мені повчально послухати доповіді та свідчення інших людей, а також поділитися власним досвідом, який проживаю зараз в час війни. Вірю, що такі обговорення стануть ланцюжком  між досвідом через слово до діла, бо переконаний, що ми як Церква потрібні нашому народові в ці темні часи і мусимо шукати дієві шляхи, щоб допомагати людям крізь досвід болю, насильства та смерті віднаходити Бога.

         Чільне місце серед релігійних організацій України, що надають вагому допомогу українському народу та війську, займає Православна Церква України. Зокрема, Закарпатська єпархія Православної Церкви України бере активну участь у цих процесах та проводить свою роботу за багатьма напрямками. Перш за все, священики єпархії проводять роботу у напрямку духовної опіки над вірянами. Адже роль церкви під час війни є визначальною у зміцненні духовної опори українського народу. Священикам особливо важливо стабілізувати внутрішній стан людини – допомогти їй зорієнтуватися на вищі духовні цінності. В цьому плані релігійність залишається дуже дієвим психологічним механізмом. Зв’язки з духовенством та церквою допомагають людині відчути внутрішню гармонію, яка може не тільки заспокоїти її, але й надихнути на життя далі. Особливо коли це стосується підтримки наших захисників, яким може знадобитися саме духовно-психологічна реабілітація. По-друге, священики єпархії здійснюють душпастирську опіку при військових формуваннях, які дислокуються на території області та інших установах.  По-третє, ми надаємо серйозну волонтерську допомогу нашим воїнам на передовій, а також займаємось гуманітарною підтримкою внутрішньо переміщених осіб, які перебувають не тільки на території Закарпатської області, а й інших областях. По-четверте, в інтересах національної безпеки Закарпатська єпархія Православної Церкви України неодноразово наголошувала на необхідності об’єднання з іншими православними церквами України, зокрема Українською православною церквою, оскільки розрізненість гілок православ’я та вплив Російської православної церкви і її навколо церковних організацій на окремі єпархії УПЦ, яка на думку РПЦ є «духовно дочірньою» церквою, несе серйозну загрозу безпеці України. Ми вважаємо, що Православна Церква України сьогодні повинна зламати кліше, встановлені російською церквою, що віряни це раби, які повинні в повній покорі слухатись тільки «канонічних батюшок» й служити їм. Церква має йти в народ і служити людям! Бо й Ісус Христос, який заснував цю Церкву, прийшовши в цей світ – служив людям!

         Докладніше охарактеризую напрямки діяльності за тезами.

         Духовна опіка над вірянами

         Церква Христова із самого початку свого існування намагалася охоплювати своєю діяльністю всі сфери суспільно-державного життя. І в наші часи Православна Церква в Україні не є самозамкненою структурою. Її священнослужителі намагаються охопити та позитивно вплинути на всі сфери життя нашої молодої держави.

         З початком війни духовна опіка, яку потребують отримати віряни, набула певних особливих ознак. Тому зцілення ран війни для духовенства — це непросте багатогранне завдання, яке полягає в особливій уважності до болю людини. Сьогодні Церква невпинно працює і дбає про необхідне виховання духовенства для того, щоби кожен священник справді був добрим душпастирем в умовах війни. Адже сутність людини, особливо під час війни, є складною та ранимою. І очевидно, що духовно дбати про людину в умовах війни означає бути особливо чутливими до того болю. На жаль, війна продовжується і невпинно наносить людям глибокі рани, які проявляються як психологічні травми чи психічні проблеми. На сьогодні перед духовенством є цілий комплекс завдань, багато викликів, які необхідно вчитися долати. Тому, щоб кожен священник справді був добрим душпастирем в нинішніх умовах, Церква намагається допомогти їм краще розуміти своїх людей. Наші священики намагаються правильно, вправно слухати своїх людей, почути те, що найбільше дошкуляє людині, якої невідкладної психологічної допомоги потребує людина, і допомогти ту допомогу отримати. Зокрема, коли йдеться не лише про її тілесну чи психічну травму, а коли йдеться про її духовне життя. 

         Щодня ми повинні духовно пильнувати і добровільно здійснювати будь-яке, можливе для нас, соціальне служіння, тому що всі люди створені на образ Божий, незалежно від релігії, кольору шкіри, національності та соціальної приналежності. Ми стверджуємо, що перед Богом усі віруючі рівні і будуть засуджені у своїх справах. Повинні діяти за напрямками, яким навчає нас Бог і які є наріжним камінням у справі утвердження миру – це любов та прощення.     Перше – це любов і особливо, коли йдеться про утвердження миру у всьому світі, любов до ворогів. Миротворець Ісус закликає нас: «Благословляйте тих, хто вас проклинає, і моліться за тих, що вас кривдять» (Лк 6:28). Не будь переможений злом, але перемагай зло добром» (Рим 12:20-21). Ці елементи нашого християнського вчення є надзвичайно важливими сьогодні, якщо ми, християни, прагнемо бути хорошим прикладом у суспільстві та у світі, а також зберігати світ. Наше християнське вчення має стати способом життя. Якщо ми будемо допомагати іншому, який перебуває у скрутному становищі, і дарувати йому нашу любов, тоді, в той же момент, виникатиме безліч каналів співробітництва та гармонійного співіснування.

         Друге і не менш важливе прощення. Зразком тут є слова в молитві Господній: «Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мт. 6:12). Ці слова мають стати дороговказом у житті кожного християнина. Нерідко, коли рани болять, пробачити ближньому дуже важко. Проте ми стверджуємо, що, хоч би як це було важко, прощення – це наш обов’язок. Сам Христос навчав про чесноту прощення у всі дні Свого Втілення. Нам буде легше виконати свій обов’язок прощення ближніх, якщо ми завжди утримуватимемо в пам’яті життя і діяння Христа, який упокорився і пролив Свою кров заради прощення наших гріхів і заради нашого спасіння. Якщо ми, християни, зможемо прощати і жити в любові, впевнений, що багато конфліктів припиняться.

         Отже, ми відкриті до людей, і вони знають це, як знають і те, що ми такі ж, як вони! Наша ціль – служити людям, допомагати, показувати приклад єдності вірянам, бо коли віряни будуть допомагати одне одному, то це і буде найвищий прояв  Божих заповідей – «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Це найбільша й найперша заповідь. А друга однакова з нею: «Люби свого ближнього, як самого себе». На цих двох заповідях і тримаються всі закони і Пророки.

         Зараз наш народ навернувся більше до церкви, бо війна – це завжди біда, це завжди втрати, це завжди смерть і сльози, тому ми як Церква поряд, відкриті, щирі і готові завжди допомогти. Багато вірян приходять на сповіді, у цілому храми наповнені людьми. Також духовність українців проявляється під час поховання військових, коли люди, попри приналежність до конфесії, стають перед ними на коліна та моляться.

         Душпастирська опіка військовослужбовців

         З початком війни росії проти України, яка розпочалась в 2014 році, Православна церква України, а тоді ще Українська православна церква Київського патріархату, активно включилась у боротьбу за незалежність нашої держави та підтримку Українського війська капеланським служінням та наданням великої кількості гуманітарної допомоги. Загалом хочу відзначити, що інститут капеланства, в принципі, розпочався власне з Київського патріархату, де були підготовлені, на мою думку, одні з найкращих військових священиків, які до цього дня працюють, офіційно є капеланами Збройних сил України. Сьогодні ця духовна підтримка потрібна нашому війську, бо молитва, живе спілкування, близькість до Церкви та можливість звершити всі Таїнства на полі бою сильно впливає на емоційний стан наших військовослужбовців, це їх підтримує. Воїни розуміють, що вони не одні, вони не залишені, і ми завжди поряд з ними.  

         Пастирська турбота Церкви щодо військових пояснюється особливими умовами військового життя, яке випадає переважно молодим чоловікам, часто відірваним від своїх орієнтирів і від цивільного життя, і ця турбота Церкви проявляється здавна. У всі часи військові священики проповідували любов до Батьківщини, мужність і здатність до опору, піклування про поранених, рятували душі, хоронили вбитих, заспокоювали людей, розвивали в собі і в людях довкола потребу у молитві, виявляли готовність присвятити себе справедливій справі і ніколи не брали до рук зброю, маючи своєю зброєю молитву і християнські чесноти. Адже, читаючи Святе Письмо, бачимо, що коли воїни схопили Христа у Гефсиманському саду, деякі апостоли перелякалися і запитували, чи не вдарити мечем; а Петро, не дочекавшись відповіді, витяг меч і відсік праве вухо одному з архиєрейських слуг. Тоді Христос сказав йому: «Поверни меч свій на його місце, бо кожен, хто взяв меч, від меча і загине» (Мк.14,7).

         Благословляючи щире виконання своїх службових обов’язків представниками збройних сил, Церква не благословляє насильства чи несправедливого застосування зброї: вона лише закликає захищати мирне життя цивільного населення аж до самопожертви, закликає любити всіх своїх ближніх і милостиво ставитися до переможених ворогів, закликає засуджувати несправедливі вчинки ініціаторів збройних конфліктів і одночасно пам’ятати про людські права їх учасників. І справжні християни повинні свято виконувати свій військовий обов’язок та службу у війську використовувати для свого духовного удосконалення.

         «Спільнота без релігії – це корабель без керма. Без релігії немає ладу. Тільки релігія дає сильну і тривалу підтримку державі. Дайте мені одного доброго священика і тоді мені не потрібно сотні поліцаїв», – так високо оцінював роль Церкви і священиків у житті держави відомий французький імператор Наполеон Бонапарт.

         Бойова спроможність воїна значною мірою залежить від його морально-психологічного стану. Суттєвим чинником забезпечення духовних потреб військовослужбовців, що безпосередньо впливає на морально-психологічний стан, є діяльність військових капеланів. У час військових дій всі емоційні та психологічні стани загострюються і це вимагає від капелана посиленої уваги. Капелан – це і священнослужитель, і психолог, і медичний працівник. Він може надавати першу медичну допомогу, супроводжувати поранених, долати психологічні травми, пережити складну ситуацію і вирішити можливі внутрішні конфлікти. Коли на передовій ще не було психологів, а волонтерський рух лише зароджувався, релігійні служителі вже були серед бійців. Їм вдалося створити особливий феномен, поєднавши у собі ролі постачальників, психологів та душпастирів. Сьогодні потреба у священиках, про яку говорять військові командири, вперше закріплена документально. Сама присутність капелана у районі проведення бойових дій дуже згладжує будь-яку ситуацію. Солдати бачать, що між ними є священик, і відчувають певною мірою захист і безпеку.

         Особливу увагу священик повинен звертати на офіцерів, які мають у всьому бути взірцем для підлеглих солдатів, в тому числі і у духовних питаннях. Виховна робота офіцерів та духовна діяльність священика повинні взаємно доповнювати одна іншу та мати спільний знаменник – і тоді результати будуть значимими.

         Одним із завдань військового священика є облаштування храму або тимчасового приміщення і проведення систематичних богослужінь, молитов. Важливу роль відіграє і особиста поведінка священика, яка повинна бути бездоганною – тоді його вплив на військовослужбовців буде значним, а авторитет – високим.

         Щоб богослужіння та молитви не переросли серед військових у формальність, священик повинен розтлумачувати їм їх справжній сенс. Адже молитва – це прохання, звернене до Бога, але прохання не егоїстичного характеру про задоволення своїх життєвих людських потреб, а прохання про допомогу у подоланні духовних недоліків людини, що стримують духовний прогрес. Справжні християни повинні молитися не про перемогу над ворогом (як правило, всі воюючі і ворогуючі сторони підносять саме таку молитву), а про гуманізацію війни, про пом’якшення сердець воїнів. Гуманізація війни і воєнних дій неможлива без належного духовно-релігійного виховання воїнів. Вихований духовно під впливом священика, воїн буде справжнім захисником не тільки своєї Батьківщини, але і кожної слабкої та беззахисної людини.

         Священик у війську пропагує реальні цінності – ті, які мають вічний і духовний характер. Мужність, самовідданість, самопожертва, милостиве ставлення до переможеного ворога – все це входить до тематики проповідей священика перед військовослужбовцями. Бо для справжнього християнина служба у війську – це можливість виконати у всій повноті заповідь про любов до ближнього через готовність пожертвувати своїм життям заради спокійного життя всього суспільства.

         Священик особливу увагу також повинен звертати на серйозність військової присяги, як свідчення військовослужбовця перед Богом та людьми про щирість свого бажання чесно і самовіддано нести свою службу. Священик повинен також стимулювати покору солдатів перед керівниками-офіцерами, ініціювати дружні стосунки у солдатському колективі. Не має він права замовчувати і про недоліки, характерні для тієї чи іншої військової частини, але всі зауваження повинні мати коректну форму і реальну підставу.

         Священики Закарпатської єпархії Православної Церкви України є капеланами військових, прикордонних підрозділів та інших установ, які дислокуються на території Закарпатської області. Особисто я вже котрий рік поспіль є капеланом 128-ї Закарпатської гірсько-штурмової бригади. Неодноразово під час проведення антитерористичної операції та під час широкомасштабного вторгнення росії десятки разів на рік був з нашими захисниками на Сході України. Спілкувався з військовими перед боєм, у години смутку, втрати побратимів. Неодноразово бачив справжнє обличчя війни, працював із військовими, що заціпеніли від жаху смерті, схожі на живих мертвих людей. І тоді моїм завданням як капелана в таких ситуаціях було – вивести військового з цього стану, говорити з ним доти, доки не потече сльоза. Після цього починали працювати лікарі. Неможливо також забути, як захисники просили хрестити їх вже під час бою чи незадовго до нього. Вони усвідомлювали, що зараз може прилетіти. І капелан не знає, чи зможе завершити ритуал… У молитві, сповіді воїни знаходили розраду. Я пишаюся, що можу допомогти державі своїм духовним служінням, бути поряд із військовими у складні й радісні моменти, і в останні хвилини, що найважче. Це ті жахи, які, на жаль,  приніс нам «русскій мір».

         Отже, змінюється життя, змінюються умови військової служби, але ніколи в людини не зникає потреба жити високими духовними цінностями, ставити їх в центр свого життя. Тому і в наш час військовослужбовці потребують реальної духовної опіки священика, через особливість своєї служби, потребують її більше за будь-який інший соціальний стан. Церква готова забезпечити духовною опікою військо. Бо наявність священика у війську – це гарантія духовно-патріотичного виховання і офіцерів, і солдатів, це посилення духовності, відповідальності за здійснювану справу.

         Допомога постраждалим

            У перші дні повномасштабного вторгнення росії Закарпатська єпархія Православної Церкви України відразу відгукнулась на допомогу постраждалим. Ми опублікували оголошення про потреби військових та внутрішньопереміщених осіб, і численні віряни приходили в наші храми,  приносили все, що могли, допомагали нашим захисникам, плели захисні маскувальні сітки, навіть робили протитанкові їжаки – наші храми на початку війни стали своєрідними хабами, де роздавалась гуманітарна допомога всім потребуючим. Протягом тижня до нас приносили гуманітарну допомогу, ми формували вантажі, та передавали на фронт, а в неділю проводили богослужіння… З понеділка далі формували нові запити, допомагали тим, хто цієї допомоги потребував. Відверто кажучи, боляче було дивитись на людей, які були вимушені покинути все – роботу, житло, близьких і рятуватися від агресії росії. Це молоді люди, літні, сім’ї з дітьми, які приходили до нас, нерідко вони розказували, що одяг, який є на них, це єдине, що вони встигли взяти з собою, і це справді страшно. Це величезна біда!

         Також Закарпатська єпархія Православної Церкви України досить вдало співпрацює Генеральним консульством Угорщини в Ужгороді. Саме завдяки такій плідній співпраці та за сприяння Угорської екуменічної служби, ми провели декілька масштабних акцій щодо видачі переселенцям продуктових наборів та миючих засобів. Також за сприяння Благодійної Організації «International Orthodox Christian Charities»  – Міжнародної Православної Благодійної Організації (ІОСС) США для потреб постраждалих від війни людей було проведено благодійну акцію з безоплатної передачі побутової електротехніки територіальним громадам, де мешкають вимушені переселенці з роздачі десятків холодильників, пральних машин автомат, обігрівачів та бойлерів. У співпраці з благодійною організацією «Самаритянська сумка», в східні регіони України багато разів було передано більше 10 тисяч кілограм продуктів харчування. Наразі, до постраждалих районів Херсонщини відправлено тисячі літрів питної води, одяг, продукти харчування та побітову хімію.

         Загалом масштаби проведеної роботи перерахувати навіть неможливо, тому шо це щотижнева різнобічна допомога.

          Тому, якщо ми своїм власним прикладом покажемо вірянам, що потрібно допомагати, що потрібно бути об’єднаними навколо нашої незалежності, тоді ми будемо найсильнішою нацією в світі. Якщо ми це зробимо – ми будемо непереможні. А ми й так непереможні, бо ви ж бачите, як весь світ здивувався, коли агресор на нас напав і думав що він за три дні нас здолає, ми всі вклонимося і скажемо царю-батюшці своє вітальне слово і принесемо коровай. Але ми не схилили голови, ні, навпаки = ми стали плести маскувальні сітки, ми всі – від маленького до великого – почали віддавати все, що стало необхідним для наших ближніх, наших воїнів, стали ділитися  харчами, фінансами, житлом, ми почали робити коктейлі Молотова, щоб зустрічати з «подарунками» агресора, ми всі стали єдиним кулаком, єдиним цілим. Коли до нас прийшли рашисти і захотіли знищити нашу мову, нашу церкву, нашу державу, почали вбивати наших рідних, ґвалтувати жінок, нівечити дітей – ми всі, вся нація прокинулася, наша кров, яка довго спала, прокинулась, і зараз так бурлить, немов Чорна Тиса, її зупинити неможливо, і агресор це побачив, і весь світ це побачив. Зараз українці стали єдиним цілим! Цю перемогу наближаємо тільки ми, бо з нами Бог!

         Висновок

         Підсумовуючи виступ, хочу зазначити, що дуже важливо робити такі обговорення, оскільки в стані війни ми всі потребуємо спільних відповідей, а такий обмін досвідом їх дає. Важливо мати однакові алгоритми дій, які ми будемо використовувати, коли здобудемо перемогу. Саме тому ми обговорюємо складні питання, щоб розширити власні можливості в боротьбі з наслідками війни. Будьмо сильні, як і наші захисники. Тримаймося в молитві. Гуртуймося в допомозі тим, хто її потребує. Зберігаймо спокій, розважливість і мир у серці – це знадобиться тим навколо нас, хто переживає і шукає підтримки.

         Найголовніше побажання всім учасникам круглого столу – вірити в перемогу України, робити все можливе для цього! Я більш ніж переконаний, що все російське буде знищене, все те, що нам роками нав’язували, буде знівельоване, правда ствердиться, бо правда – це Бог, а ніщо на світі не переможе Бога.

 

+ Варсонофій ( Руднік)

єпископ Ужгородський і Закарпатський ПЦУ

22.06.2023 р.

м.Ужгород УжНУ.