середу, 21 листопада 2018 р.

Спогади про Голодомор. Свідчення очевидців. Частина 5.


До Дня пам'яті жертв голодоморів 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 років, Закарпатська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату розпочинає цикл публікацій спогадів очевидців тих  подій. Пам"ятаймо жахливу сторінку історії нашої Держави!

Київська область

Свідчення: Жигадно Оксани Андріївни,
1926 р. н., м. Боярка
Голодомор — то таке страшне, шо хто живий остався, до смерті буде помнить. Та які причини, коли в людей все начисто забирали, а якби і душу можна було забрати, то комуністи і те б украли. Та отак приходили раз, потом ше раз, коли бачуть, що не вмирають. Приходили голодранці та деякі, що приходили в село і нікого не знали. А були й такі звірюки, як ото у сусідки брат був двоюрідний, то оце вуса не росли, зелений, то він у другій хаті жив, а в селі то шо не хата, то куми, родичі, то він до тітчиної хати приходив. Як ото такий активіст і у родичів забирав. То тітка його прокляла, як він другий раз прийшов з чоловіками, чисто друзі його прокляті були, так вони підводою у той день через дамбу їхали, а вона ще в той час не замерзла гарно і в той же день утопився.
Їх звали активістами, швідьками, комуністами. Не вмирали ті, шо ходили, а також євреї. Вони в нашому селі шинок тримали, а коли голод почався, то з шинку зробили Турксеб і міняли золото на зерно. А де ж в селі те золото? Біля річки, хто там жив, так і жаб варили, і очерет, поки молодий, то під корнем сантиметр десь солодкий, наче огірок, то їли. Так оце ходили власті і витоптували той очерет, то вони ж про очерет начальству не звітують, але все одно ходять і витоптують, і випалювали. Ну як коли це все тільки почалося, то деякі жінки ходили, мабуть, в різні другі села по два дні, у кого діти малі і сир з кози несли у пазухах. Так на дорогах власті, де стрінуть, так витягали і топкали, вони ж його такого не їли. Сталін, мабуть, то як помер, то вже й життя почалося. У 33-му році вимирали цілі сім’ї, цілі села. З сіл йшли в район в надії на смітнику знайти хоч лушпиння з картоплі. Але вже нічого їстівного не було. Люди вмирали, падали на ходу. Люди ходили сонні-голодні. Батько помер. А біля річки була бойня, де худобу різали. А щоб люди не брали відходи, поливали карболкою. Пішла моя мама, назбирала там вуха, ратиці. Принесла додому, пошкребла і зварила (карболка то отрута, щоб запаху не було від рештків). Поїли — і мама померла, а я, мабудь, з’їла небагато, бо осталась жива, а були галюцинації, бо мені здавалось, що кругом мене лазять гадюки і жаби. Я була мала і не розуміла, що мама вмирає, стала тікать від гадюк і кричать, і на порозі впала, знепритомніла. А моя старша сестра в той час пішла з сусідами в ліс, щоб нарвать трави, називали левурда, що часником пахне. Прийшла додому, мама вмерла. Їздила підвода, збирала мертвих, завернули маму в рядно й повезли. Там стояли чоловіки, біля глибокої ями. А ми, діти, стали голодні, отупілі, нічого не розуміли, що то діється. Нашу маму вкинули в яму, а ми даже не плакали. А коли пішли додому, настав вечір — темно. Аж тоді до нас дійшло, ми зрозуміли, що мами вже немає. Ми стали плакать, кричать, звати маму, отак сиділи, кричали, що якби не сусіда, то, мабудь, серця б полопались. Сусіди нас заспокоїли, погодували й розійшлися. Досками забивали вікна, а бур’яни повиростали вище хат. Були села мертві. Але недовго так було. Влада навезла людей з Росії і з Білорусії. Заселили. Потім розказували, що з Польші хотіли допомогти голодуючим на Україні, але радянська влада сказала, що в нас голоду немає. В Олександрівці багато жило євреїв в той час, але в голодні роки ні один не вмер…
Записала Перерва Анна, студентка КНУ ім. Тараса Шевченка
Прес-служба Закарпатської єпархії за інформацією Прес-центру http://holodomor33.org.ua/

Цитати

Цитати

Найкраще на сайті: