Спогади про Голодомор. Свідчення очевидців. Частина 3.

До Дня пам'яті жертв голодоморів 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 років, Закарпатська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату розпочинає цикл публікацій спогадів очевидців тих  подій. Пам"ятаймо жахливу сторінку історії нашої Держави!

Житомирська область

Розповідає: Рибалка Ганна Кузьмівна,

1923 р. н., м. Малин

Мені було тоді 9 з половиною років, і я пам’ятаю дуже добре голод 1932-1933 років. Урожай був високий тоді, але забирали, канєшно, все йшло під заготовку. Була назначена комісія: представник з району, а решта — місцеві. Ну ясно, шо із нашого села вислали кілька господарів, а скільки, я не пом’ятаю, тому шо тоді ніхто не вникав, в голові було одне — як наїстися, а-а, але шо було висилання із нашого села, це точно висилали. Усі, може, і не мали зброї, одного я точно пом’ятаю, шо він був з наганом. Да ніяк селяни не боронилися, як вони там могли боронитися, село затуркане. Приховували зерно, але у більшості находили його, шукали даже в печі в горщику і то знаходили, але вони шукали в основному те, що позакопували. Оцими ж, як вони звались, щупами. Ну я ж кажу, ще оце пом’ятаю мого однокласника. А його батько вишукував оце все, як це ж його звали? Ага, прізвище його було Тарасенко. Ну, наприклад: до нас приходили троє, але ходили й по четверо і по п’ятеро. Двоє стояли, а третій ходив і шурхав цю долівку, думав, шо там воно ж провалиться, ну ясно, шо нічого не знайшли. Ну, хто де вмів, і на печі, і в клуні закопували, і в сараї, бо в сараї знайшли у одного. Він закопав, а зверху наклав копицю сіна, але ж воно видно, шо те сіно недавно складене, бо вони скинули копицю і найшли ту яму, де були закопані ці мішки з зерном. Худобу не знаю, чи одбирали, а оті речі, шо їм сподобалися, забирали. Ну, оце за «п’ять колосків» судили, я не знаю, скільки років давали, але судили, давали тюрму за ці «п’ять колосків». Наприклад, картопля, уже де оставалося, вона ж була мерзла, і ці буряки теж мерзлі. І люди ходили їх збирать, і навіть оцього мерзлого не дозволяли. Ну, мабуть… це нарошно така політика була, шоб поздихали більше у нашому селі, то не дуже багато людей померло, місцевих не дуже, але померли з голоду. Був визначений так званий об’їзжчик. Йому давали коня і він на цьому коні з батогом їздив, як дітвору застане, ну як не всі утечуть, так же він конем, канєшно, шо дожене та батогом лупив, ну мені не попадало, а таким, як я, попадало із моєї компанії. Частина йшла в колгоспи, оті, у кого не було зовсім нічого. А такі селяни, які мали свого коня, свою корову — вони не хотіли. Бо я знаю, шо у нашого дідуся була пара коней, це він считався такий більш заможний. Та батько мій записався в колгосп, у нас не було коня, бо ми дідусевим виробляли. Став ото казать, я ж комуніст, а батько не в колгоспі, і дідусь записався тоді. Так силою вони все рівно забрали ті коні, то дідусь плакав, як він пішов на них подивився, які вони клячі і в яких умовах ті коні живуть. Ну, оце, шо я розказувала, ці випадки були навесні 1933. То в основному оце в нас помирали навесні, і в нашому селі навесні вмирали, бо нічогісінько ніде не було, то в 1933 оце у нашому селі я сама, особисто сама, бачила оцих мертвих людей.

Ну, оце ж, ці активісти і не голодували, у них і не відбирали нічого, тому шо вони були задіяні в цій комісії, а потім ті, шо, ну, допустім, голова колгоспу чи бригадир, керівники ці, то вони не голодували, бо в їх нічого не забирали. У кого шо. Ну наша сім’я вижила тому, що в нас була дійна корова і бик сементальської породи. Сірі, такі здорові. І корова оказалась ялова, і вони були змушені продати оцього бика, шоб купить таку паршивеньку коровоньку, але вона доїлася. Я ж кажу, четверо дітей, і у дідуся, і в дяді уже попухли ноги. Я пам’ятаю: мама виміняла корову і оце цим молоком спасалися, таким чином вижили, оце корови спасали. Ділилися люди між собою. Я пам’ятаю: продуктів ніяких не було, оце шо мама наварила оцього борщу з бур’яну, але були там і картошинки, такі, трохи більші за горох. Це та картопля була насипана в діжці і це вибирали цю картошку, вже її ніхто не чистив. Моїй сестрі десь було 5 років, ну вона: «Мамо, їсти, мамо, їсти», а їсти нема чого, то вона стане під дверми і гуде. А тут прийшла якась жінка, як кажуть, прохачка, ну видно, ще хуже, може, в неї дома нічого не було, то я пам’ятаю, шо мама насипала їй борщу, вона сіла там надворі і їсть. Таким чином ділилися, як у кого шо було, ділилися. Оце ж у нас дідусь, то в нього попухли ноги, він жив із батьковою сестрою і батьковим братом, так у їх трошки більше було їжі, бо дітей не було. Вони отдавали його їжу нам, пока в самих не почали пухнуть ноги, ну шоб не подохли ми, дітвора, а коли мама корову цю вже поміняла свою, то тоді вже ми їм давали молоко. Ну цей бур’ян, тоді лобода, пшінка, кропива, це я добре запам’ятала, шо це ми таке рвали і їли, лушпайки від картоплі, які ще залишилися,все йшло в хід, качани — осередки від кукурудзи. Люди їли раків, собак, котів…

У нас село, хутір Підгора називається, тут не дуже ж багато людей жило. То Федя Барченко помер, потім баба, забула, як її звуть, тоже померла. Це вони з голоду померли. Кілька осіб, я не пам’ятаю, тоді з дітьми на цю тему ніхто не говорив.

— А відомості взагалі є?

Не знаю. Архіви, по-моєму, не збереглись у нас у селі, потому шо кому треба якісь справки було, то їх востоновлювали, ну брали свідків і казали, шо архівів не збереглося. Чула, шо собак і котів їли, це чула, але шоб їли люди людей — не чула. Це, значить, сільрада виділяла підводу. Ну, як хтось помер, ішли заявляли у сільраду, а сільрада вже в колгоспі брала підводу, запрягали там коня і везли скільки душ сьогодні померло, ото всіх в яму, ніяких домовин не робили, просто так складали в яму і закопували. На другий день знову… Ну всі знають шо це влада винувата.

Записав Балинець Артур,

студент КНУ ім. Тараса Шевченка

Прес-служба Закарпатської єпархії за інформацією Прес-центру http://holodomor33.org.ua/