Спогади про Голодомор. Свідчення очевидців. Частина 2.
До Дня пам'яті жертв голодоморів 1921-1922, 1932-1933, 1946-1947 років, Закарпатська єпархія Української Православної Церкви Київського Патріархату розпочинає цикл публікацій спогадів очевидців тих подій. Пам"ятаймо жахливу сторінку історії нашої Держави!
Дніпропетровська область
Розповідає: Хмельник Микола Петрович,
1923 р. н., с. Оленівка, Магдалинівський район
Пам’ятаю, але не голод, а Голодомор. Людей морили голодом до смерті. Я тоді мав 10 років. Був страх Божий, скілько людей погибло з голоду. Яка там засуха! То всьо прикази Сталіна, який не любив українців і хотів їх масово повибивати. Ті грабіжники приходили і забирали все, що могли. Це пси Сталіна. Безсердечні виродки гарбали всю їжу в народу. Вони показували деколи якісь писульки, а шо там нашкрібано, ніхто не відав. Ті посіпаки Сталіна дозволяли собі все. Хотів — вдарив, хотів — плюнув на тебе… Вони мали пістолі чи якісь муфти, бо люди просто так не хотіли віддавати свій хліб. А вже як є оружіє, то є страх в чоловікові.
Були випадки, коли люди шукали пшеницю в димарях дома. А ще один випадок, коли Яким Самійло запхав мішок з мукою в колодязь. Як випхав міха з колодязя, і всередині багато муки було нормальною. У найманців були такі гострі шпиці, якими вони проколювали землю, щоб знайти щось. Так обходили все подвір’я з шпицями. Деколи зривали підлогу. Обшукували чердаки. Хто згодився з колгоспом, той не був голоден. Але потім, в кінці 33-го року, навіть тим, хто туда пішов, не помагали. Голова колгоспу і його близькі хорошо жили, а інші бідували. Одяг і взуття не забирали, а худобу забирали з патрохами: якщо не заховав десь в лісі, то і пропала твоя корова. Я свого коня тоді переховав в сусідньому ліску, але потім, коли вже зовсім не було продукту, я його забив з сусідою і з’їв за місяць з сім’єю. За то, шо чоловік вкраде як то називалось «п’ять колосків», то його садять до тюрми на 15 років або засилають на Сибір. На полі стояли солдати або прості запроданці і дивилися, щоб хто не взяв якого колоска пшениці з поля. А як хто взяв, то бив чоловіка, а потім здавав його партійним. Це були прості люди, які йшли за партію, або воєнні хлопці, які служили, щоб не вмерти.
А більшість села не йшли в колгоспи і того повмирали. Ніхто не хтів віддавати свого хліба в колгосп, свою корову чи козу, і невільно було їх тримати відкрито на подвір’ї, бо заберуть і не спитають. Приходили і по два, і по три рази. Вони не вірили людям, що нема вже їжі. А як стали на горбку і дивилися, чи йде димок з димаряхати. Якщо йде, то значить хтось варить їжу. Йшли і забирали. Їли кору дерев і бруньки, які топіру починали виростати на дереві. За зиму всі майже пси і коти були поїдені. По вулиці лежали каждий день нові трупи людей. Як то було страшно. Як вони той бідний нарід нищили. Бодай би їх позаливало. Хто жив близько до міста, той міняв все з дому на хліб. Хто пробував стояти в очередях в місті за пайком хліба. Але і тамка провіряли, чи є паспорт. А люди з села не мали документа, і їх вивозили назад в село. В Оленівці померло десь 400 людей. Я помню, всі сусіди померли. Моя матінка тоже вмерла в Голодомор. Та ясно, що виноват Сталін-сатана і партія, яка спеціально винищувала українців.
Записав студент КНУ ім. Т. Шевченка
Прес-служба Закарпатської єпархії за інформацією Прес-центру http://holodomor33.org.ua/