Спогади про Голодомор. Свідчення очевидців. Частина 1.
Вінницька область
Розповідає: Луцишина Надія Дмитрівна,
1920 р.н., с. Крищинці, Тульчинський район.
Двоє нас, брат менший з 1932 року народження і я. Врожай-то був не такий весьма хороший. Засуха була, але всеодно можна було вижити. Але у зв’язку з тим, що все забирали, поставку щоб дати, та ще і якусь добавку, вобщем «вишептали» усе зерно. Приходили з района бригади з 8-10-ти чоловік та й ходили по хатах. Було таке, що люди ховали це зерно. Мій батько також ховав. Була піч така, а під нею ниша, то мій батько туди мішок ячменю всунув, а мама її замастила, усе замаскерувала, дровами заклала. Але коли батько пішов, бо ми на окраїні села жили, коли батько пішов у село і почув там, що скрізь із залізними палицями ходять і стукають, і в землю втикають, шукають того хліба, то прийшов батько і з мамою вночі розвалили це все. Витягли той мішок ячменю та сховали були на посівну, щоб посіяти було чим. Та вони прийшли, та забрали все це. А частину мама засипала в горшки такі великі, в них на весілля або на похорон варили обід… Ці горшки були на горищі, а мама у ці горшки та баночки… понасипала зерна. Та от прийшли, шукали скрізь, повисипали з цих баночок та горшків і забрали все, остались тільки буряки в погребі і гарбузи у хаті, може штук 15-20, оце все, що нам осталось їсти на зиму. Забрали усе, і притискали щоб у колгосп ішли. То сусід пішов, бо в нього шестеро дітей… Хто не йшов в колгосп, того розбирали, розбарохолювали, забирали все до зернини. Коли все це забрали, прийшла весна, а їсти нема чого. Мама там усі пожитки позбирала і поїхала під Дністро міняти, бо пухли з голоду. Брала все барахло, були коври, рядна домотканні, своє вбрання…. Це міняли і давали два кіло чогось… все що могла попромінювала. А з братом і батьком, брату було півтора року, 1932 року народження, то у батька попухли ноги, та й брат як на довбиньках ходив. А я ще трошки ходила, це було навесні, вже на літо, коли черешня поспіла, то я вкрадалася до діда свого, батькового батька, і збирала черешню поки могла втримати корзину. Все, що бачили, на городах збирали, копали, перекопували картошку, яка мерзла. Зараз вона викопується як свіжа. Брали, очищали її, пекли млинці з кукурудзи. Очищали кукурудзиння, зверху вони такі грубі, то брали середину ту і вирізали. Мама товкла в макитрі це і пекла. Їли, що бачили, бур’яни різні: кропива, лобода. А коли поспіли вже бурячки, такі, що їх проривали в колгоспі, бо мама ще й норму мала, та ще не вирвеш такого, як треба, бо позаду ходить бригадир по якості. Але все одно ухитрялися. Мама брала переднік, і брала який кращий буряк, та й приносила до дому. Я перебрала його, мила, а мама різала і в горщик ховала. Кропиву, спориш і варили таку баланду.
Нічого не було, все забрали. Корова була, та ми її жаліли щоб зарізати, молока не було.Були такі, що прийшли раніше у колгосп, служили і були при владі, то у них щось було. А хто не мав нічого, ті повимирали.Багато померло. По два-три мерці кидали в одну яму, не вспівали викопувати ями.На цвинтарі… така поляна, де ховали без ніякого знака, зараз там поставили хрест і справляється молебін. А раніше не знали, де хто був похоронений.
Найбільше вмирали малі і пожилі, що не могли добити самі собі. Найбільш крепші сусіди вивозили померлих. Всі боялися, ніхто не ховав, бо боялися. У кого щось знаходили, то все забирали, і їх забирали, і судили. Хто повернувся, а ось мого батька засудили за те, що служив у білих… Але батько вернувся через два місяці, а в нас забрали все зерно, і коней, і корову, і з хати нас вигнали. То я пішла до діда. Та ще й судили тих, хто приймав людей, яких вигнали. А мама завернула брата, відкрила скриню, а ключ випадково впав туди. Не змогли закрити хату, тому мама лишилася у хаті. Тих, хто настриг колосків, забрали, і вони не повернулись… пропали.
Не було такого двора, щоб хтось не помер. Багато, дуже багато повмирало. У сусідів батько помер одразу, а хлопчик лишився, йому було років п’ять. В його дядька було що їсти, малий хлопчик заліз до нього і щось з’їв, то вони вкинули його у погреб, і він там помер. Їздили, міняли на зерно. Їздили під Дністро, то так і виживали.
А хто його знає, хто його організував. Приходила бригада… 8-10 чоловік із щупою… Ніхто нічого не міг зробити. Усе забирали, ніхто не боронився. Померло два брати з нашого роду… Хто мав золото, срібло, гроші, зносили туди, здавали, міняли на муку, крупу. Це було в Тульчині, вони краще жили. Жаб не було довго. Виловили всі. Поїли котів, голубів, жаб, все це їли люди. Я ловила нюхів, бур’яни їли, бурячки. Якби раніше пішли у колгосп, то може і не було б такого. У тих, хто не йшов у колгосп все геть забирали, до зернини. А були такі багачші, що куркулями звали, то і в них все забирали і на торг, розпродували їхнє майно. У нас було шість сімей євреїв, то вони усі повтікали в Тульчин. А наш народ був коло землі, нікуди не рухався. Були жінки, що поїзда не бачили. Мені було 11-12 років під час голоду. Було таке, що крали. Було чоловік вкрав коня у сусіда, порубав його, склав у горшки і закопав. Та про це дізнались, його забрали і судили… Крали курей, свиней. Пропадали люди. Боялися, бо казали: великий гріх накладати на себе руки. То люди мучалися. Добували свого останнього часу. На Троїцу у нас поминальний день, тепер там відправляють обід за всіх вмерших і за Голодомор…
Записала Борисенко В.К., 2005 р.
Прес-служба Закарпатської єпархії за інформацією Прес-центру http://holodomor33.org.ua/
