Інтерв'ю єпископа Варсонофія для газети "Неділя".

Як би тяжко не було нашому народу, він завжди перемагав, виживав – і зараз переможе, з Божою поміччю

Зараз як Україна, так і православна церква переживають непрості часи. Ситуація хоч і напружена, але є сподівання на покращення, на те, що невдовзі між вірянами знову запанує єдність. Надання Томосу Вселенським Патріархом означатиме, що Україна нарешті матиме власну, не залежну від Росії автокефальну православну церкву, пише газета «Неділя Закарпатські новини».

Тож що з цього приводу думає єпископ Ужгородський і Закарпатський УПЦ КП Варсонофій? Чому закарпатці не надто переймаються питанням, до якого патріархату належить церква, у яку вони ходять? Як донести до людей правду? Чому наші земляки вважають себе побожними, але вдаються до магії і вірять у забобони? Про це та багато іншого він розповів у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини».

 «Навіть війна – і та допомагає. Розкриває очі людям»

– Владико, почнемо з найбільш болючого. Нещодавно соціологи проводили на Закарпатті опитування, під час якого з’ясували цікаву деталь: більшості людей абсолютно байдуже, до  якого патріархату належить церква, для значного відсотка закарпатців церква – це власне будівля в їхньому місті чи селі, яку уособлює її священик, до якого вони звикли. Невже наші земляки не здатні мислити більш глобально? Адже в період війни з Росією патріархат має значення, бо ж непоодинокими є випадки, коли представники Московського патріархату відмовлялися відспівувати бійців АТО, адже несучи гроші до церви вони фактично фінансують вбивства українців.

– Слава Ісусу Христу, дорогі читачі. Закарпатці глибоко віруючі люди, тож я переконаний, з часом наші земляки будуть мислити більш глобально, як це роблять уже люди в інших регіонах України, незважаючи на брудну й цинічну пропаганду проти нашої Церкви з боку проросійсько  налаштованих служителів іншої конфесії.

Проте, щоб відповісти на питання більш конкретно, я процитую слова Святійшого Патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета: «Боротьба проти нас (УПЦ КП )  почалася з 1992 року і ведеться досі. Але немає жодного успіху. Київський Патріархат росте. Був маленький, а став найбільшою Церквою в Україні. Нам допомагає Господь. Навіть війна – і та допомагає. Розкриває очі людям, яка Церква є українська, а яка – російська. Показовий приклад. На початку цього року запорізький священик не захотів відспівувати дитину, яка загинула, лише тому, що вона охрещена в Київському патріархаті. Це викликало хвилю несприйняття і в Україні, і в усьому світі.

Так само – в Донбасі. Люди бачать, що там – російські війська й техніка. А єпископи і священики Московського патріархату кажуть, що це українці з українцями воюють. Люди бачать цю неправду. Згадайте вчинок митрополита Онуфрія у Верховній Раді на урочистому засіданні у День пам’яті та примирення (8 травня 2015 року), коли нагороджували героїв України за їхній подвиг. Усі вставали, шанували, плескали. А він не піднявся. І архієрея, який хотів встати, посадив. Коли журналісти спитали, сказав, що не може шанувати вбивць. Для нас вони – герої, а для нього – вбивці. Люди це бачать і відходять від тієї Церкви».

–  Інший бік питання – хрещення Русі. Цим зараз часто маніпулюють не лише в Росії, але навіть в Україні. Адже якщо включити елементарну логіку, стає зрозумілим, що Володимир хрестив Київ, а не Москву, якої на карті світу у той час іще й близько не було. Росія практично вкрала в нас і назву Держави, і Церкву, і багато іншого. Та все ж багато закарпатців вважають, що істинною церквою є та, що підпорядковується Московії. Як достукатися до сердець людей? Чому справжню Українську Православну Церкву люди навіть байдужі до політики називають «розкольниками»? 

– Потрібно до людей доносити правду, а саме: коли 1991 року Україна проголосила повну Державну Незалежність, УПЦ на чолі з митрополитом Філаретом (тепер Святійшим Патріархом Київським і всієї Русі-України) поставила  питання про відповідні права перед Російською Православною Церквою – автокефалію. Але тоді Москва не прийняла цього прохання – і Українську Церкву розділили. Так званий Харківський собор – це була робота Москви, на якому її спецслужби, їхні поплічники в Україні та залежні від них архієреї вчинили переворот в УПЦ та розкололи Українське Православ’я. При чому, порушивши канони Православної Церкви,  скликали Архієрейський Собор  на вимогу простого правлячого архієрея (Харківського),  без участі Предстоятеля Церкви – на той час митрополита Філарета .

«Треба розрізняти розкол і розділення. Розкол – це коли вносяться якісь зміни у  вчення, в канони. Тоді це розкол. А коли віра православна залишається єдиною, канони залишаються єдиними, то це не розкол. Це можна називати розколом, але це неграмотно», – каже Святійший Патріарх Філарет та додає: «Нас теж називають розкольниками. А ми не розкольники, ми просто відокремилися від Москви», а це різні речі. Проте ми молились і будемо молитись  завжди за об’єднання Українського Православ’я в Єдину Помісну Українську Православну Церкву.

– Днями член Святого і Священного Синоду Вселенського патріархату митрополит Елпідофор на закиди російського журналіста про те, що України ніколи не було, під час інтерв’ю заявив, що Московська церква є дочкою української церкви, яка – українська церква – є дочкою Вселенського Патріархату. Чи дає це надію на отримання Томосу про автокефалію від Константинополя?

– Так, інтерв‘ю митрополита Пруси Елпідофора, члена Синоду Вселенського Патріархату і одного з найближчих помічників Патріарха Варфоломія з «українського питання», безумовно, є важливим для України у справі отримання Томосу про автокефалію Церкви. Проте,  відповідаючи на запитання,  я краще процитую  слова Голови інформаційного Управління УПЦ Київського Патріархату, архієпископа Євстратія (Зорі), які в певній мірі тотожні позиції нашої Церкви: «Публічні заяви цього ієрарха ( митрополита Елпідофора) – відображення переконань Всесвятійшого патріарха Варфоломія. Так було не раз у минулому, так є і у цьому випадку. Не випадково ключові тези інтерв‘ю були поширені митрополитом Елпідофором грецькою мовою 10 липня – після повернення константинопольської делегації з Москви.

«Випробування в нашому житті сприяють розвитку благочестивого характеру»

– Чи має право священик УПЦ Київського Патріархату відспівати людину, що померла, якщо вона за життя ходила до церкви Московського Патріархату? А католиків, протестантів?

– Відспівування – це молитва за члена церковної спільноти, який відійшов у життя вічне. Тому якщо людина не належала за життя до відповідної спільноти, була іншого віросповідання – то було би неправильно після її смерті ніби нав‘язувати їй іншу ідентичність. Тому у випадку, коли би прийшли з проханням щодо поховання католика чи протестанта – я би найперше тактовно порадив звернутися до служителів відповідної конфесії, допоміг би зконтактувати, якщо рідним це складно. А от помолитися за душу спочилої людини – ніщо не перешкоджає, бо це залежить від того, хто молиться. Наприклад, коли помер Папа Іван Павло ІІ, Патріарх Філарет у соборі відправив за нього панахиду.

– Що скажете про трагедію у Рівному? Адже Ви відспівували тих бійців і Вам особисто довелося бачити горе рідних.

– Так, 6 липня вранці я отримав тривожний дзвінок з Рівненського полігону від керівництва нашої військової бригади. Під час розмови мене повідомили, що під час тактичних навчань 128-ї ОГШ бригади на полігоні розірвався міномет «Молот». Троє військових загинули на місці – це капітан Тихоновський Валерій Тимофійович, 1978 р.н., солдат Власов Дмитро Олегович, 1996 р.н., солдат Пишкар Юрій Юрійович, 1975 р.н. Загиблі  були військовослужбовцями 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону, який входить до складу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади і базується в Ужгороді. Ще дев’ятеро військових зазнали поранень, найтяжчих з них, а це – двох закарпатців та одного бійця з Дніпропетровщини того ж дня перевезли до Львова, вони досі в реанімації військового шпиталю.

Скажу лиш одне: смерть захисників нашої Вітчизни –  це трагедія! Трагедія для рідних і близьких загиблого, та трагедія для України. Проте ми як Церква знаємо, що: «Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15: 13). Тому одразу, того ж дня, я видав Розпорядження, в якому доручив усім священнослужителям Закарпатської єпархії УПЦ Київського Патріархату 7 липня  під час Богослужінь звершити поминальну літію за загиблими. Віримо, що усі українські загиблі військові отримали вінці нетління від Всевишнього та перебувають з Богом у Раю.

– Ще одна проблема – людське розчарування. У моменти відчаю дехто каже: «Чому мої страждання не бачить Бог? Чому Він таке допустив?». Як розрадити в такі хвилини людей?

– Люди звертаються до священиків і запитують, чому існує стільки страждань. Часто їм відповідають, що страждання існують, бо така Божа воля, що Бог уже давно визначив, які події мають статися, в тому числі і трагічні. Багатьом кажуть, що Божі дороги незбагненні або що Бог заподіює людям — навіть дітям — смерть, оскільки хоче мати їх біля себе в небі. Однак Господь  ніколи не спричиняє зла. Біблія говорить: «Бог далекий від несправедливості, і Всемогутній від кривди!» (Іова 34:10).

Випробування в нашому житті сприяють розвитку благочестивого характеру, а це дозволяє нам сказати разом із святим апостолом Павлом: «Але й хвалимося в утисках, знаючи, що утиски приносять терпеливість, а терпеливість – досвід, а досвід – надію, а надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам» (Римлянам 5:3-5). Господь також гарантував нам, що «не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (1 Коринфянам 10:13). Тому молімось до Всещедрого і Він як Люблячий Батько захистить нас від усіх негараздів.

 Похід до школи  розпочинався з… відвідування печери преподобного Іова

– Розкажіть про себе як про людину. Чому ви обрали в житті шлях служіння Богу? Із чого все почалося?

– Народився я та виріс у місті Почаєві в родині службовців. У свої дитячі роки якомога частіше намагався відвідувати святині нашої Свято-Успенської – Почаївської лаври. Похід до школи розпочинався з того, що ми з друзями йшли до печери преподобного Іова, аби прикластись до мощей святого, після чого від знайомих монахів отримували щойно спечені просфори, які з святою водою ми споживали перед уроками. Пізніше було навчання у вищих навчальних закладах, де здобув дві вищі освіти, одна з яких в Академії Управління при Президентові України – з «червоним дипломом», також робота в органах місцевого самоврядування тощо.

Проте  Господь все знає краще за нас. Як написано в Євангелії від Іоана:  «Не ви Мене обрали, а Я вас обрав і поставив вас, щоб ви йшли й приносили плід» (Iн. 15, 16). Тому думка про прийняття сану була ще до роботи в органах місцевого самоврядування. Перша моя вища освіта – богословська. Вже тоді, вивчаючи Закон Божий, я подекуди замислювався над вибором: священичий сан обирати чи мирську професію. Вийшло так, що, отримавши ступінь «бакалавра», повернувся до свого рідного Почаєва, де після подій Помаранчевої революції мене було обрано секретарем міської ради (тепер я розумію, що ця посада була дана мені Всевишнім не для світського возвеличення, а для того, аби навчити основам керівництва, діловодства та юриспруденції, якими по цей день користуюсь у своїй архієрейській і  управлінській діяльності).

Та коли моя каденція на посаді підходила до кінця, я все частіше став нагадувати собі про обіцянку, яку я колись дав Богові – посвятити своє життя Йому. І так після отримання благословення від батьків та духівника, я написав прохання Архієпископу Тернопільському і Кременецькому Нестору щодо свого бажання отримати священичий сан. І згодом був пострижений у ченця.

– Чи маєте якісь захоплення? Чим займаєтесь у вільний час?

– Щодо питання про вільний від служіння час відповім правдиво – його практично немає. Проте, коли є вільна година, стараюсь прочитати щось з святоотцівської літератури, аби добре проповідувати після чергової служби Божої.

Якось днями, проходячи повз одну з «московських» церков Ужгорода, почув проповідь священика, яку він виголошував величезній кількості людей, адже було свято… Він казав, що православних намагаються розсварити і просив людей, щоб вони не піддавалися на провокацію про якусь там автокефалію, бо вона не потрібна.  Можна лише уявити, що тоді говорять у селах, де населення менш освічене. Кажуть, що в деяких церквах навіть підписи збирали проти створення помісної церкви. Як гадаєте, чому вдається Росії керувати розумом людей, які живуть у найзахіднішому куточку держави, фактично у найвіддаленішому від Москви куточку України? Може  має значення те, що досі чимало закарпатців їздять на заробітки до Росії?

Знову ж таки про що я говорив раніше – люди не отримують правди. Проходить маніпуляція їхнім розумом лиш для того, аби не втратити можливості впливу на певні території України. Ця вся брудна кампанія з боку (здебільшого) Московського Патріархату в Україні нагадує мені новозавітнє  фарисейство. Ті також йшли проти правди в особі Христа, боячись втратити свою владу. Тому все зміниться з часом, правда дійде до людей, всі ми станемо єдині в Господі нашім.

– Надзвичайно тішить той факт, що Ви є ще й військовим капеланом. Розкажіть, що найбільше вразило Вас на сході України?

– Так, маю за честь бути військовим священиком (капеланом) нашої 128-ї ОГШБ Закарпаття. Перебуваючи на сході України з волонтерською та катехізаторською місією, а саме  в Донецькій області, я побачив велику мужність, віру в Бога  та впевненість у перемозі наших військових. Їх жага до перемоги є великою, тому що Бог та Україна в їх серцях.

За нашими воїнами стоїть правда, а за правдою – Бог. А Бога ніхто не переможе. Треба лише твердо вистояти і пережити цей етап. Як би тяжко не було нашому народу, він завжди перемагав, виживав – і зараз переможе, з Божою поміччю.

«Бог прийме молитву в хустині й без неї»

– В одній із церков Ужгорода також довелося побачити цікаву картину. Матері привели на службу дітей. Маленькі дівчатка років 5-6 були закутані у величезні хустки і одягнені у сукні до землі. Для чого це? Адже доросла жінка одягається до храму пристойно, аби не зваблювати зовнішнім виглядом чоловіків. Для чого ж ці спідниці до п’ят у такому юному віці? І для чого дітям взагалі покривати голову?

– Є традиція в Церкві, коли після Таїнства вінчання голову жінки (нареченої) покривають хусткою. Апостол Павло так про це говорить: «Жінці голова – чоловік… Тому жінка повинна мати на голові знак влади над нею…» (1 Кор. 11, 3-10), тобто мати покривало (хустку)  на голові. А тому з контексту видно, що дівчина може не покривати своєї голови.

Однак в Церкві є благочестива традиція – покривати голову і носити довгий одяг  і малим дівчатам за прикладом  Пресвятої Богородиці, яка, залишаючись Дівою, покривала свою голову в знак смирення перед Богом.

Проте пам’ятаймо, що не основне в духовному житті – як одягатись чи яку хустку покласти на голову. Бог прийме молитву в хустині і без неї, бо Він дивиться на серце людини, а не на її зовнішність. Одяг не є основним у молитві. Головне в молитві – щира  розмова нашої душі з Творцем.

«Віра у людей зникає»

– Кажуть, що закарпатці – люди побожні. Саме так більшість себе позиціонує. Але набожність – це не лише ходіння до церкви…  бо основний відсоток нашого населення надзвичайно забобонний. Досі у деяких населених пунктах можуть закидати камінням чорну кішку, плювати через плече, коли щось забули вдома, одягати одежу навиворіт, аби поталанило. Як це пояснити? Зараз також багато закарпатців, якщо щось у родині не так, радше підуть шукати ворожок чи екстрасенсів, ніж прийдуть на сповідь до священика або самі розберуться в собі. Чому у ХХІ столітті у нас панує середньовічна логіка?

– Віра у людей зникає. «Коли люди перестають вірити в Бога, вони починають вірити в усе інше», – сказав англійський письменник-християнин Г. К. Честертон. Коли в людини немає дійсної віри в Бога, то богом для неї стає щось більш ближче, зрозуміліше, на що вона намагається надіятися у власному житті. Так народжуються ідолопоклонство перед речами і забобони.

Забобони поширює зараз ціла армія астрологів, чаклунів, екстрасенсів, гіпнотизерів. Вони старанно вводять народ в оману, розповідаючи про те, що є магія «чорна» (шкідлива) і «біла» (для добра, для здоров’я). Насправді магія одна – диявольська. За цей гріх за 36-м правилом Лаодикійського Собору виганяли з Церкви. За різні ворожіння соборними правилами призначена 6-річна покута. Тому кожному віруючому необхідно зрозуміти, що він сам у силі своєї гріховності є причиною своїх духовних і життєвих проблем, а не чаклунка, що живе по сусідству. Усвідомлення своєї гріховності – найнеприємніше, але й найнеобхідніше в житті християнина. Тому нам потрібне щире каяття перед Богом і довіра Йому. Тоді все буде гаразд.

– Де найчастіше черпаєте інформацію? Маю на увазі не релігійного, а світського плану.

– Черпаю всю світську інформацію з мережі Інтернет.

– Спасибі Вам за душевну розмову! Хай береже Вас Господь і благословляє на добрі справи!

Прес-служба Закарпатської єпархії.