+

вівторок, 22 серпня 2017 р.

В Україні вийшла з друку брошура про те, як законно перейти православній громаді з УПЦ МП в УПЦ КП.

«Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості»
Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації»
П РА В О   В І Р У Ю Ч И Х   Н А   З М І Н У   П І Д Л Е Г Л О С Т І (юрисдикції)
Законодавче регулювання та порядок реалізації (крок за кроком)
«Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості»Практичний посібник спрямований на допомогу віруючим в реалізації ними свого законного права на зміну юрисдикції (підлеглості)
Після віроломної анексії Російською Федерацією українського Криму та розв’язання війни на Сході України, багато православних віруючих виявили бажання вийти із тієї частини Московської патріархії, яка нині носить назву Українська Пра­вославна Церква, і перейти в Українську Православну Церкву Київського Патріархату або ж в Українську Автокефальну Пра­вославну Церкву.
Проте чиновники на місцях, які відповідають за державно-церковні відносини, якщо відкрито й не перешкоджають таким переходам, то всіляко їх гальмують. Це пов’язано як із їх особистими симпатіями (особливо це відчутно на Сході та Півдні України), так і незнанням віруючими своїх прав і свобод. Протидіють переходам і прихильники Московської патріархії – адже втрачається як фінансова складова їх благополуччя, так і можливість ідеологічно впливати на віруючих у розбудові «руського міра», від якого ця Церква так і не відмежувалася.
Дана брошура знайомить громадян України з основними проблемами, які виникають на шляху зміни православних юрисдикцій, та способами їх вирішення.
СІМ КРОКІВ НА ШЛЯХУ ДО ЗМІНИ ЦЕРКОВНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ (ПІДЛЕГЛОСТІ)
Це право гарантоване ч.2. ст.8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»
«Держава визнає право релігійної громади на її підлег­лість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким ді­ючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управ­лінням) і вільну зміну цієї підлеглості».
КРОК 1
Створення ініціативної групи для скликання і проведення загальних зборів православної громади щодо зміни належності (юрисдикції). Група повинна становити мінімум 2-3 особи.
Ініціативна група має означити орієнтовний план дій, а саме:
  • визначитися із загальною спрямованістю своїх дій (що, і яким чином досягається);
  • розділити стратегічні напрями на конкретні етапи і визна­чити відповідальних за кожен етап;
  • визначитися із часом реалізації кожного етапу і напряму загалом (встановлення мінімальних і максимальних строків із реалізації кожного із визначених завдань);
  • налагодити контакти та співпрацю із тим релігійним (цер­ковним) центром, до якого прагнуть приєднатися (встановлення контактної особи, отримання юридичної, методичної та організаційної допомоги, літератури).
КРОК 2
Надання людям об’єктивної інформації щодо історії та сучасного стану православ’я в Україні (брошури, книги, відеоматеріали тощо). Створення бібліотечки друкованих видань. Організація обговорення отриманої інформації.
Типовою помилкою багатьох ініціативних груп є акцентування уваги лише на підготовці та проведенні загальних зборів віруючих. Проте, як свідчить практика, на цих зборах часто відбувається спростування очевидних фактів російської пропаганди, які роками нав’язувалися із московського центру.
Сприйняття людьми нових фактів, визнання помилок – процес тривалий у часі. Часто люди «не чують» своїх співрозмовників, оскільки прийшли на зібрання відстоювати свою позицію, а не слухати чужі аргументи, якими б переконливими вони не були. А тому збори, фактично, перетворюються на з’ясування стосунків і можуть призвести до розколу громади, зростання антагонізму між жителями населеного пункту.
Тому свою роботу слід розпочати із роз’яснення своїм одно­сельчанам, сусідам (знайомим, близьким) проблеми наявності чужої для України Московської патріархії у формі Української Православної Церкви. Адже помилковою є думка, що всі одна­ковою мірою цікавляться церковною історією.
А тому слід підбирати відповідні статті (книги, брошури), роздатковий матеріал, де б висвітлювалися такі питання:
  • Якою була історія Київської православної митрополії Константинопольського патріархату до політичного входження України у склад Московської імперії.
  • Яким чином і коли з’явилася в Україні Московська патріархія. Чому понад ЗО років (аж до 1686 року) Київська митрополія всіляко нехтувала пропозиціями перейти у Московську Церкву.
  • Які події в історії православ’я відбувалися в Україні на початку XX століття.
  • Як і чому Українська Автокефальна Православна Церква та Київська митрополія Московської патріархії були реорганізовані в Українську православну Церкву Київського патріархату.
  • Чому Українська Православна Церква Московського па­тріархату обманює своїх віруючих, заперечуючи свою належність до Руської (Російської) Православної Церкви.
Особливу увагу слід звернути на маніпулювання прихильниками Московської патріархії т.зв. проблемою «канонічності / не канонічності». Адже йдеться не про недотримання канонів (УПЦ КП чи з УАПЦ жодних православних канонів не порушують!), а про визнання цих Церков у Вселенському православ’ї. Треба наголошувати, що сама Російська Православна Церква 141 рік була не визнаною у православному світі. Поки що не визнані УПЦ КП та УАПЦ, а тому намагання інтерпретувати стан «невизнаності» Церкви як її «не канонічність» є примітивним маніпулюванням свідомістю віруючих.
Окремо слід виділити і позицію УПЦ МП в умовах війни України проти російського агресора, та означити поведінку кліриків цієї Церкви на території анексованого Криму та тієї частини Донецької й Луганської областей, які не контролюються Україною.
Зокрема, ось що пишеться в Аналітичній доповіді до щорічного послання Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє та зовнішнє становище України в 2015 році» (К„ 2015. Параграф 2.5.2., ст.367-368).
«Попри власну гучну назву, ця церковна інституція пов’язана з Україною хіба що географічною локалізацією. За своєю духовною орієнтацією та функціональністю УПЦ (МП) – невід’ємний складник Російської православної церкви. Означений факт має документальне підтвердження. Зокрема, Статут УПЦ (МП) вказує, що «Українська православна церква з’єднана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву». У свою чергу аналогічний документ РПЦ розглядає українські терени як канонічну територію Московського патріархату.
Більшість одіозних, антиукраїнська налаштованих пред­ставників єпископату УПЦ (МП) входять до складу Міжсоборної присутності – дорадчого органу РПЦ, який покликаний допомагати патріарху Кирилу та його оточенню реалізовувати церковну політику, зокрема щодо «русского мира».
Предстоятель УПЦ (МП) є постійним членом Священного синоду РПЦ та бере активну участь у роботі Архієрейської наради Московського патріархату. Принципово наголосити, що УПЦ (МП) не просто структурний підрозділ РПЦ. Остання використовує УПЦ (МП) як один із впливових каналів російської пропаганди в українському суспільстві, популяризатора ідейних конструктів «русского мира» в Україні та провідника сепаратизму.
УПЦ (МП), за винятком деяких священників та архієреїв не спромоглася засвідчити власну солідарність з Українським народом, продемонструвати патріотичну позицію. Українці не почули з вуст вищого керівництва УПЦ (МП) жодного осуду на адресу Росії за окупацію українських територій. Понад те, священоначалля про московської Церкви виявляє неабияку лояльність до політики агресора, фактично підтримало окупацію й анексію Криму Російською Федерацією.
Офіційні свідчення речників УПЦ (МП) стосовно поточної ситуації в країні далекі від об’єктивності. Називати масштабне воєнне вторгнення сусідньої держави на Донеччину та Луганщину «братовбивчим протистоянням», «громадянським конфліктом», «розбратом та ворожнечею», «зіткненням інтересів Заходу та Сходу» – неправдиво і навіть цинічно.
УПЦ (МП) виявилася об’єктом масового громадського невдоволення саме через антиукраїнську діяльність частини власного духовенства. Йдеться про факти духовної підтримки бойовиків «ДНР» та «ЛНР», паплюження чинної української влади, спроби зриву мобілізації, заклики до Росії опановувати Закарпаття, оскільки там наявні її «кровні інтереси», пряму співпрацю з агресором.
Під надуманими приводами керівництво УПЦ (МП) уникає надання допомоги українським воїнам. А окремі представники єпископату забороняють своїм священикам відвідувати і підтримувати українських військових у зоні антитерористичної операції.
Провід УПЦ (МП) відверто «заплющив очі» на наступ В. Путіна на українську історію, чітко артикульований у посланні Федеральним Зборам від 4 грудня 2014 року. У документі президент Росії розглядає анексований Крим як духовне осереддя «російської нації і централізованої Російської держави», як «християнську колиску» східно-православної цивілізації».
Ключова загроза національним інтересам – діяльність Української Православної Церкви Московського патріархату.
КРОК З
Запрошення лектора (науковця, вчителя історії чи зацікавленої особи, яка підготовлена із цього питання) для виголошення лекції з історії православ’я в Україні, особливостей державно-церковних відносин тощо.
ЗАВДАННЯ ЛЕКТОРА: закріплення і систематизація знань віруючих про свою Церкву, актуалізація питання ідеологічного відділення від Церкви країни-агресора.
Отримати дієву допомогу в організації лекцій можна передусім у навчальних структурах УАПЦ чи УПЦ КП (семінаріях чи академіях), а також у вчителів чи викладачів місцевих шкіл чи ВУЗів.
КРОК 4
Підготовка до загальних зборів мешканців населеного пункту (якщо тут лише православний храм) або до загальних зборів всіх тих віруючих населеного пункту, які декларують себе прихожанами цієї православної парафії, складається з наступних етапів:
  1. Формування списку учасників загальних зборів громади. Бажано цей список завірити у місцевому органі самоврядування (міській/сільській раді). У списку мають бути зазначені прізвище, ім’я та по-батькові учасника зборів, його дата народження, виділено місце для підпису.
  2. Організація належного і завчасного сповіщення учасників зборів щодо часу і місця проведення зборів. Зокрема, виготовлення і вивішення оголошень, оповіщення через всі доступні канали комунікацій (соціальні мережі, радіо тощо).
  3. Організація місця проведення (клуб чи інше приміщення). Забезпечення, за необхідності, звукопідсилюючою апаратурою тощо.
  4. Письмове сповіщення місцевого відділення поліції/міліції про проведення зборів та подання заявки на забезпечення правопорядку.
  5. Письмове сповіщення місцевих органів влади про проведення зборів та запрошення їх представників.
ВАЖЛИВО! Проблемою у проведенні зборів є той факт, що у православних громадах немає фіксованого членства. Це інколи дає простір для маніпуляцій. Зокрема, певні «незручні» віряни оголошуються такими, що не мають права голосу, оскільки: «вони не ходять в церкву», «не подають на церкву», «не сповідаються/причащаються» і т.ін. Ці вимоги є надуманими, оскільки традиційно у православ’ї немає вимоги причащатися щонеділі чи щомісяця.
Релігійні переконання і поведінка – це сфера особистої відповідальності кожного віруючого. Тому не може бути «громадського контролю» за поведінкою у церкві тих чи інших членів громади. Вирішальну роль при включенні тієї чи іншої особи у список парафіян відіграє її участь у життєдіяльності релігійної громади (побудові, утриманні чи експлуатації будівлі церкви та церковних приміщень, підведенні комунікацій тощо).Важливою є також самоідентифікація особи у певній громаді через відвідування богослужінь, участь у релігійних обрядах (таїнствах), церковних, чи ініційованих громадою і пов’язаних із релігійними переконаннями, заходах тощо. Чи може хтось відмовити у належності до релігійної громади людині, яка хрестилася, вінчалася чи хоронила своїх рідних саме у цьому храмі (приході)? – ні, не може.
ВАЖЛИВО! Представники УПЦ МП інколи оголошують «десятку засновників громади» (десять громадян, які дають свої паспортні дані при реєстрації) єдино легітимним органом для прийняття рішень щодо юрисдикційної належності релігійної громади. Це не відповідає чинному законодавству. Після реєстрації Статуту православної громади єдино легітимними органами керівництва громадою є ті органи, що прописані у Статуті. Це переважно загальні збори громади. Засновники громади мають таке ж право голосу, як й усі інші члени громади. Тому якщо у зборах не взяли участь ці, так звані «засновники» релігійної громади, збори є легітимними. Адже закон не визначає їх обов’язкову присутність – закон взагалі детально не визначає процедуру проведення зборів.
ВАЖЛИВО! Ще однією проблемою, яка виникла через позицію чи неуважність (зумисну?) державних органів, стала проблема фіксації у типових Статутах православних громад положення про те, що будь-які зміни до Статуту громади можуть вноситися лише за згодою єпархіального архиєрея. Ця норма є незаконною. Адже тим самим члени релігійної громади фактично позбавляються можливості змінити юрисдикцію (підлеглість). Тим більше, що дуже прогнозовано, жоден єпископ не дасть згоди на вихід навіть найменшої громади із своєї єпархії.
Внесення у типовий Статут релігійної громади положення про необхідність погодження від єпархіального архиєрея на реалізацію віруючими свого законного права на зміну підлеглості є порушенням статті 12 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», де зазначено, що Статут релігійної громади не повинен суперечити чинному законодавству.
Це положення слід оскаржити як незаконне у суді та у відповідних держорганах, які реєстрували, Статут. І це необхідно зробити до загальних зборів громади. Для прискорення розгляду справи у суді, слід, ще до суду офіційно звернутися до єпископа (тієї посадової особи, яка зазначена у Статуті) з листом, в якому викласти офіційну позицію членів громади щодо зміни юрисдикції (підлеглості) і попросити дати згоду на таку зміну.
Подібний лист слід надіслати і місцевим чиновникам із вказівкою на те, що згода єпархіального архиєрея на зміну підлеглості є порушенням чинного законодавства. Тому чиновники мають усунути цю тезу із Статуту (внести зміни до Статуту, оскаржити у суді тощо).
ВАЖЛИВО! Іншим способом «не відпустити» громаду від себе, є відбирання єпископами оригіналів Статутів громади та посвідчень про реєстрацію і зберігання їх в єпархіальних управліннях.
Це – незаконна дія. Оригінали документів мають зберігатися у громаді. Тому, перш ніж проводити збори, слід спробувати витребувати оригінали Статуту та посвідчення. Принаймні, оскаржити ці незаконні дії як священика, який віддав документи, так і єпископа, який їх зберігає (написати відповідну заяву у органи місцевого самоврядування, районні та обласні державні органи, які відповідають за реалізацію прав віруючих).
Якщо всі ці дії не принесуть успіху, слід дати оголошення у місцеві газети про втрату оригіналів документів. А потім, у визначений законодавством час і порядок, вимагати у державних органів повторної видачі громаді реєстраційних документів.
КРОК 5
Проведення зборів.
  1. Організація проходження до зали учасників зборів відповідно до складених списків учасників і гостей.
Московська патріархія практикує привезення так званих «церковних тітушок» – семінаристів або ченців із найближчих монастирів, а також жителів із тих населених пунктів, де позиції «руського міра» ще залишаються сильними, аби завадити проведенню зборів. У такому випадку слід негайно викликати представників силових структур району (області) для встановлення осіб приїжджих, з’ясування мети їх приїзду і т.ін.
Обов’язково слід вимагати від представників поліції/міліції складення відповідних протоколів на зайд – повторний їх приїзд можна буде витрактовувати як злісне хуліганство, що несе більш суворе покарання, аніж усне/письмове попередження.
  1. Обрання голови зборів та президії, секретаря зборів та лічильної комісії.
  2. Організація виступаючих (обґрунтування необхідності змін), формулювання чітких пропозицій щодо внесення змін до діючого Статуту громади, обрання визначених Статутом органів.
  3. Висунення пропозицій, голосування і підрахунок голосів.
  4. Оформлення і підписання протоколу зборів.
ВАЖЛИВО! Неможливість утримати вихід громади із УПЦ Московського патріархату сформував у її симпатиків (в т.ч. й чиновників) стратегію «роботи» із тими, хто виявив бажання покинути Московський патріархат. їм пропонується створення нової громади (УАПЦ чи УПЦ КП) з тим, що ця громада або будує новий храм, або ж проситься на почергове богослужіння із громадою УПЦ МП.
По-перше, для бідних і часто вимираючих сіл побудова нового храму є об’єктивно не можливим і не логічним.
По-друге, створення у селі нової громади УАПЦ чи УПЦ КП часто підтримується чиновниками таким аргументом: «створите нову громаду і будете почергово користуватися храмом, а громада УПЦ МП нехай і далі залишається на старих позиціях».
Практика показує, що, навіть за умови згоди на почергове богослужіння у храмі, УПЦ МП згодом з будь-якого приводу відмовляється від почерговості (чому? – див. Додаток № 2). Головна причина достатньо банальна – українська літургія, українські традиції об’єктивно «перетягують» віруючих. Московська Церква втрачає віруючих і єдиним виходом бачить не впускання іншої громади у храм.
Тому базовою стратегією загальних зборів громади є внесення змін до Статуту громади і зміна, таким чином, її підлеглості. Ті із членів громади, які залишилися у меншості, можуть погодитися із вибором більшості, або ж організувати нову громаду УПЦ МП і проситися на почергове богослужіння.
КРОК 6
Перереєстрація громади в іншій юрисдикції (підлеглості) шляхом внесення змін і створення нової редакції вже існуючого Статуту УПЦ МП.
Подання необхідного пакету документів, що включає оригінали протоколу зборів, списку присутніх, а також (за наявності) оригіналів Статуту та посвідчення про реєстрацію до реєстраційного органу обласної державної адміністрації (ОДА).
Після реєстрації нової редакції Статуту в ОДА, подається копія Статуту та інші необхідні документи до районної реєстраційної служби, яка видає свідоцтво про реєстрацію юридичної особи. Після цього громада реєструється у Державній фіскальній службі як неприбуткова організація.
КРОК 7
Подальша робота активу громади та нового священика із утвердження віруючих у своєму виборі. Створення бібліотеки з історії Українського православ’я, української історії. Проведення лекцій, презентацій книг, зустрічей із однодумцями тощо.
Ефективною і перспективною є організація роботи недільної школи, організація дозвілля чи гуртків молоді.
Додаток № 1
Діяльність релігійних організацій в Україні регулюють:
  • Конституція України.
  • Закон України «Про свободу совісті та релігійні організа­ції».
  • Спеціальні закони, що регулюють різні сфери суспільного життя (порядок набуття релігійними організаціями статусу юридичної особи визначається Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців»; земельні відносини регламентуються Земельним кодексом України, особливості оподаткування – Податковим кодексом і Т.Д.).
  • Підзаконні акти: Укази Президента України, постанови Кабміну тощо.
КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № ЗО, ст. 141)
Розділ II. Права, свободи та обов’язки людини і громадянина
Стаття 11. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.
Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
ЗАКОН УКРАЇНИ Про свободу совісті та релігійні організації (Відомості ВР УРСР, 1991, № 25, ст.283)
{Вводиться в дію Постановою ВР № 988-ХІІ від 23.04.91, ВВР, 1991, № 25, ст.284}
{Із змінами, внесеними згідно із Законами № 2140-ХІІ від 19.02.92, ВВР, 1992, № 20, ст.277 № 2295-ХІІ від 23.04.92, ВВР, 1992, № 30, ст.418 Декретом № 12-92 від 26.12.92, ВВР, 1993, № 10, ст. 76
Законами
№ 3180-ХІІ від 05.05.93, ВВР, 1993, № 26, ст.277 № 3795-ХІІ від 23.12.93, ВВР, 1994, № 13, ст. 66 № 498/95-ВР від 22.12.95, ВВР, 1996, № 3, ст. 11 № 608/96-ВР від 17.12.96, ВВР, 1997, № 8, ст. 62 № 429-1V від 16.01.2003, ВВР, 2003, №10-11, ст. 87 № 875Л/І від 15.01.2009, ВВР, 2009, № 23, ст.282 № 5461 -VI від 16.10.2012, ВВР, 2014, № 5, ст.62 № 721-VII від 16.01.2014, ВВР, 2014, №22, ст.801 – втратив чинність на підставі Закону № 732Л/ІІ від 28.01.2014, ВВР, 2014, № 22, ст.811 № 767Л/ІІ від 23.02.2014, ВВР, 2014, № 17, ст.593 № 77Л/ІІІ від 28.12.2014, ВВР, 2015, № 11, ст.75}
{У назві і тексті Закону слова “Української Радянської Соціалістичної Республіки”, “Української РСР”, “Українською РСР”, “Українській РСР”, “Українська РСР” замінено відповідно словами “України”, “Україною”, “Україні”, “Україна” згідно із Законом № 3795-ХІІ від 23.12.93}
Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1. Завдання Закону
Завданнями цього Закону є:
  • гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права;
  • забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії;
  • визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій;
  • визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством;
  • подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;
  • гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання.
Стаття 2. Законодавство України про свободу совісті та релі­гійні організації
В Україні усі правовідносини, пов’язані із свободою совісті і діяльністю релігійних організацій, регулюються законодавством України.
Законодавство України про свободу совісті та релігійні організації складається з цього Закону та інших законодавчих актів України, виданих відповідно до нього.
Стаття 3. Право на свободу совісті
Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії.
Батьки або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії.
Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров’я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов’язанням України.
Ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих.
Стаття 4. Рівноправність громадян незалежно від їх ставлення до релігії
Громадяни України є рівними перед законом і мають рівні права в усіх галузях економічного, політичного, соціального і культурного життя незалежно від їх ставлення до релігії. В офіційних документах ставлення громадянина до релігії не вказується.
Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав, встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх ставлення до релігії, так само як і розпалювання пов’язаних з цим ворожнечі й ненависті чи ображання почуттів громадян, тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.
Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов’язків. Заміна виконання одного обов’язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України.
Стаття 5. Відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави
В Україні здійснення державної політики щодо релігії і церкви належить виключно до відання України.
Церква (релігійні організації) в Україні відокремлена від держави.
Держава захищає права і законні інтереси релігійних організацій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
Держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.
Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається.
Релігійні організації не виконують державних функцій.
Релігійні організації мають право брати участь у громадському житті, а також використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації.
Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.
Релігійна організація не повинна втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.
Релігійна організація зобов’язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.
{Частина десята статті 5 із змінами, внесеними згідно із За­коном № 721-УІІ від 16.01.2014 – втратив чинність на підставі Закону № 732-УІІ від 28.01.2014; із змінами, внесеними згідно із Законом № 767-VII від 23.02.2014}
Стаття б. Відокремлення школи від церкви (релігійних організацій)
Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від їх ставлення до релігії.
Не допускається обмеження на ведення наукових досліджень, у тому числі фінансованих державою, пропаганду їх результатів або включення їх до загальноосвітніх програм за ознакою відповідності чи невідповідності положенням будь-якої релігії або атеїзму.
Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання.
Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування.
Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань.
Розділ II
РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ Стаття 7. Релігійні організації
Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволен­ня релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями).
Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об’єднання представляються своїми центрами (управліннями).
На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія цього Закону не поширюється.
Стаття 8. Релігійна громада
Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.
Повідомлення державних органів про утворення релігійної громади не є обов’язковим.
Стаття 9. Релігійні управління і центри
Релігійні управління і центри діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Релігійні організації, керівні центри яких знаходяться за межами України, можуть керуватись у своїй діяльності настановами цих центрів, якщо при цьому не порушується законодавство України.
Не регламентовані законом відносини держави з релігійними управліннями і центрами, в тому числі й тими, що знаходяться за межами України, регулюються відповідно до домовленостей між ними і державними органами.
Стаття 10. Монастирі, релігійні братства і місії Релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Монастирі та релігійні братства можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень).
Стаття 11. Духовні навчальні заклади Релігійні управління і центри відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) мають право створювати духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів і служителів інших необхідних їм релігійних спеціальностей. Духовні навчальні заклади діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею
  • цього Закону.
Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних на­вчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочення проходження військової служби, оподаткування, включення часу навчання до трудового стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів.
Стаття 12. Статути (положення) релігійних організацій.
 Статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з’їздах, конференціях.
Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про:
  • вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження;
  • місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об’єднання;
  • майновий стан релігійної організації;
  • права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів;
  • порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації;
  • порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації.
Статут (положення) може містити й інші відомості, пов’язані з особливостями діяльності даної релігійної організації.
Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству.
Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.
Стаття 13. Релігійна організація – юридична особа
Релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації.
{Частина перша статті 13 із змінами, внесеними згідно із За­коном № 546 1-VI від 16.10.2012}
Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов’язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).
Стаття 14. Реєстрація статутів (положень) релігійних організацій
Для реєстрації статуту (положення) релігійної громади громадяни в кількості не менше десяти чоловік, які утворили її і досягли 18-річного віку, подають заяву та статут (положення) на реєстрацію до обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим – до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.
{Частина перша статті 14 із змінами, внесеними згідно із Законами №3795-12 від 23.12.93, №5461-VI від 16.10.2012}
Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут (положення) до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії.
{Частина друга статті 14 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5461 -VI від 1 6. 10.2012}
Орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.
У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, а також спеціалістів. У цьому разі рішення про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій приймається у тримісячний термін.
{Частина четверта статті 14 із змінами, внесеними згідно із Законами №3795-12 від 23.12.93, №5461-УІвід 16.10.2012}
Перевищення встановленого цим Законом терміну прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.
Зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).
У разі необхідності в розгляді питання про реєстрацію статуту (положення) можуть брати участь з дорадчим голосом представники релігійної організації.
Стаття 15. Відмова в реєстрації статуту (положення) релігійної організації
У реєстрації статуту (положення) релігійної організації може бути відмовлено, якщо її статут (положення) або діяльність суперечать чинному законодавству.
Рішення про відмову в реєстрації статуту (положення) релігійної організації із зазначенням підстав відмови повідомляється заявникам письмово в десятиденний термін. Це рішення може бути оскаржено в суд у порядку, передбаченому цивільним процесуальним законодавством України.
Стаття 16. Припинення діяльності релігійної організації
Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв’язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією.
Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.
У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною особою, положень цього Закону та інших законодавчих актів України її діяльність може бути припинено також за рішенням суду.
У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках:
  • вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3,5 іі 7 цього Закону;
  • поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, здоров’я, свободу і гідність особи;
  • систематичного порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);
  • спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій.
{Статтю 16 доповнено частиною четвертою згідно із Законом № 3795-12 від 23.12.93}
Суд розглядає справу про припинення діяльності релігійної організації порядком позовного провадження, передбаченого Цивільним процесуальним кодексом України, за заявою органу, уповноваженого здійснювати реєстрацію статуту конкретної релігійної організації, або прокурора.
{Статтю 16 доповнено частиною п’ятою згідно із Законом № 3795-12 від 23.12.93}
Розділ III
МАЙНОВИЙ СТАН РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
Стаття 17.
Користування майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян
Релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами.
Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – Уряду Республіки Крим.
{Частина друга статті 17 із змінами, внесеними згідно із Зако­ном № 3795-12 від 23.12.93}
Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору.
{Частина третя статті 17 в редакції Закону № 3795-12 від 23.12.93}
Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам’яток історії та культури.
Клопотання про передачу релігійним організаціям культових будівель і майна у власність чи безоплатне користування розглядається в місячний термін з письмовим повідомленням про це заявників.
Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель.
Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності.
{Частина сьома статті 17 із змінами, внесеними згідно із Зако­нами №3180-12 від 05.05.93, №875-УІ від 15.01.2009}
Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України.
Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається.
Рішення державних органів з питань володіння та користуван­ня культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.
{Частино десята статті 17в редакції Закону№2295-12 від23.04.92} Стаття 18. Власність релігійних організацій Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності.
У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об’єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності.
Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом.
У власності релігійних організацій може бути також майно, що знаходиться за межами України.
Релігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями і одержувати їх.
{Частина шоста статті 18 втратила чинність в частині звільнення від сплати ввізного мита, митних та акцизних зборів і податку на добавлену вартість з товарів, що ввозяться (пересилаються) на митну територію України на підставі Закону № 608/96-ВР від 17.12.96}
{Частина шоста статті 18 втратила чинність в частині звільнення від сплати ввізного мита, митних та акцизних зборів і податку на добавлену вартість з підакцизних товарів, що імпортуються на підставі Закону № 498/95-ВР від 22.12.95}
Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи релігійних організацій, не оподатковуються.
Релігійні організації не мають права проводити примусове обкладання віруючих.
Право власності релігійних організацій охороняється законом.
Стаття 19. Виробнича і господарська діяльність релігійних організацій
Релігійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи.
І Дію частини другої статті 19 зупинено в частині звільнення від оподаткування прибутку згідно з Декретом № 12-92 від 26.12.92}
Прибуток від виробничої діяльності та інші доходи підприємств релігійних організацій оподатковуються відповідно до чинного законодавства в порядку і розмірах, установлених для підприємств громадських організацій. Суми їх прибутку, які використовуються в добродійних цілях, не оподатковуються.
Будівництво культових та інших будівель релігійними організаціями здійснюється в порядку, встановленому чинним законодавством для об’єктів цивільного призначення.
Реставрація і ремонт культових будівель – пам’яток історії та культури здійснюються з додержанням установлених правил охорони і використання пам’яток історії та культури.
Стаття 20. Розпорядження майном релігійних організацій, що припинили свою діяльність
Уразі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту (положення) і чинного законодавства.
Після припинення діяльності релігійних організацій майно, надане їм у користування державними, громадськими організаціями або громадянами, повертається його колишньому власнику.
На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.
При відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави.
У разі припинення діяльності релігійної організації у зв’язку з порушенням цього Закону та інших законодавчих актів України майно, що перебуває в її власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави. Культове майно передається іншим релігійним організаціям.
Розділ IV
ПРАВА РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА ГРОМАДЯН, ПОВ’ЯЗАНІ ЗІ СВОБОДОЮ ВІРОСПОВІДАННЯ
Стаття 21. Релігійні обряди і церемонії
Релігійні організації мають право засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва).
Богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процеси безперешкодно проводяться в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою)* трудових колективів і згодою адміністрації.
Командування військових частин надає можливість військо­вослужбовцям брати участь у богослужіннях і виконанні релігійних обрядів.
Богослужіння та релігійні обряди в лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення і відбування покарання проводяться на прохання громадян, які перебувають в них, або за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужіння, обряду або церемонії.
В інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради. Клопотання про видачу вказаного дозволу подається не пізніш як за десять днів до призначеного строку проведення богослужіння, обряду, церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікання.
{Частина п’ята статті21 із змінами, внесеними згідно із Законами № 3795-12 від 23.12.93, № 5461-У! від 16.10.2012}
Стаття 22. Література і предмети релігійного призначення.
Громадяни та релігійні організації мають право на придбання, володіння і використання релігійної літератури мовою на свій вибір, а також інших предметів й матеріалів релігійного призначення.
Релігійні організації мають право виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту.
Релігійні організації користуються виключним правом заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення.
Стаття 23. Добродійна і культурно-освітня діяльність релігійних організацій.
При релігійних організаціях можуть утворюватися товариства, братства, асоціації, інші об’єднання громадян для здійснення добродійництва, вивчення та розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності. Вони можуть мати свої статути, що реєструються в порядку, встановленому для громадських об’єднань.
Релігійні організації мають право здійснювати добродійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди. Суми витрат на цю мету оподаткуванню не підлягають.
Стаття 24. Міжнародні зв’язки та контакти релігійних організацій і віруючих
Релігійні організації і віруючі, одноосібно або разом з іншими, мають право встановлювати і підтримувати міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах.
Учасники цих контактів і заходів можуть в порядку, встановле­ному чинним законодавством, придбавати, одержувати і везти з собою релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту.
Релігійні організації можуть направляти громадян за кордон для навчання в духовних навчальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян.
Священнослужителі, релігійні проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні, можуть займатися проповідуванням релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів чи іншою канонічною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації.
{Статтю 24 доповнено частиною четвертою згідно із Законом №3795-12 від 23.12.93}
Розділ V
ТРУДОВА ДІЯЛЬНІСТЬ У РЕЛІГІЙНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ ТА НА ЇХ ПІДПРИЄМСТВАХ
Стаття 25. Трудові правовідносини у релігійних організаціях
Релігійна організація має право приймати на роботу громадян.
Умови праці встановлюються за угодою між релігійною організацією та працівником і визначаються трудовим договором, який укладається у письмовій формі.
Релігійна організація зобов’язана в установленому порядку зареєструвати трудовий договір.
У такому ж порядку реєструються документи, що визначають умови оплати праці священнослужителів, церковнослужителів і осіб, які працюють у релігійній організації на виборних посадах.
Громадяни, які працюють у релігійній організації за трудовим договором, можуть бути членами профспілки.
Стаття 26. Трудові права громадян, які працюють у релігійних організаціях та створених ними підприємствах і закладах
На громадян, які працюють у релігійних організаціях та створених ними підприємствах, добродійних закладах на умовах трудового договору, поширюється дія законодавства про працю, загальнообов’язкове державне соціальне страхування, оподаткування.
{Стаття 26 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3795-12 від 23.12.93, в редакції Закону № 429-ІУ від 16.01.2003}
{Статтю 27 виключено на підставі Закону № 429-ІУ від 16.01.2003}
Стаття 28. Право на соціальний захист громадян, які працюють у релігійних організаціях та створених ними підприємствах і закладах
Громадяни, які працюють у релігійних організаціях, створених ними підприємствах, закладах на умовах трудового договору, а також священнослужителі, церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню на умовах і в порядку, встановлених законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.
Релігійні організації, їх підприємства та заклади, а у випадках, передбачених законом, також і працівники цих організацій, підприємств, закладів сплачують страхові внески до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування України, а також збір на обов’язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, установлених законодавством.
{Частина друга статті 28 із змінами, внесеними згідно із Законом № 77-VIII від 28.12.2014}
Усім громадянам, які працюють у релігійних організаціях, їх підприємствах і закладах, державна пенсія призначається і виплачується на загальних підставах відповідно до законодавства.
{Стаття 28 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3795-12 від 23.12.93, в редакції Закону № 429-М від 16.01.2003}
Розділ VI
ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ ТА РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ Стаття 29. Державний контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні організації
Забезпечення виконання та додержання законодавства про свободу совісті, світогляду, віросповідання та релігійні організації здійснюють у межах компетенції центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері релігії, інші центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
{Стаття 29 в редакції Закону № 5461 -VI від 16.10.2012}
Стаття ЗО. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення державної політики щодо релігій і церкви шляхом:
здійснення реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у частині другій статті 14 цього Закону, а також змін і доповнень до них;
офіційного погодження можливості зайняття проповідницькою чи іншою канонічною діяльністю, виконання релігійних обрядів священнослужителями, релігійними проповідниками, наставниками, іншими представниками зарубіжних релігійних організацій, які є іноземними громадянами і тимчасово перебувають в Україні;
здійснення контактів і координаційних зв’язків із відповідними органами інших держав;
забезпечення релігієзнавчої експертизи за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів;
сприяння зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань;
сприяння участі релігійних організацій у міжнародних релігійних рухах, форумах, ділових контактах із міжнародними релігійними центрами та зарубіжними релігійними організаціями.
{Стаття ЗО із змінами, внесеними згідно із Законом №2140-12 від 19.02.92; в редакції Закону № 5461-VI від 16.10.2012}
Стаття 31. Відповідальність за порушення законодавства про свободу совісті та релігійні організації
Особи, винні в порушенні законодавства про свободу совісті та релігійні організації, несуть відповідальність, встановлену законодавством України.
{Стаття 31 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5461 -VI від 16.10.2012}
Стаття 32. Міжнародні договори
Якщо міжнародним договором, в якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство про свободу совісті та релігійні організації, то застосовуються правила міжнародного договору.
Голова Верховної Ради України
Л.КРАВЧУК
м. Київ,
23 квітня 1991 року № 987-ХІІ
Додаток №2
Інформаційний лист УПЦ МП
«Щодо правової позиції при розгляді питань почергового використання культових споруд»
Підготовлений і розісланий єпархіальним управлінням, секретарям єпархій та юридичним управлінням єпархій УПЦ МП юридичним радником Уповноваженого представника Предстоятеля УПЦ МП з питань захисту.
Резолюція Предстоятеля УПЦ МП митрополита Онуфрія від 02.09.2015 р.:
«Почергових служінь, за православними канонами, не може бути».
/Єпархіальним управлінням, 6.секретарям єпархій,/ Юридичним відділам єпархій УПЦ
інформаційний лист Щодо правової позиції при розгляді питань почергового використання культових споруд
За благословення Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого митрополита Онуфрія питання захисту прав віруючих в ситуаціях загрози захоплення храмів та майна релігійних організацій УПЦ здійснює апарат Уповноваженого представника Предстоятеля УПЦ із питань захисту прав віруючих, який очолюється прот. Віталієм Бойко
Із метою передачі досвіду практичної роботи пропонується для вашого розгляду цей інформаційний лист, складений за наслідками проведення низки перемовин із питань, що виникають в певних єпархіях УПЦ.
зміст правової позиції та рекомендації щодо проведення перемовин:
Єдиною нормою права, яка регламентує почергове Богослужіння {почергове використання культових будівель) є частина 3 статті 17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», відповідно до якої: «культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору».
Ця норма розміщена в статті 17 Закону, яка регулює питання повернення майна від держави до релігійних організацій у тому випадку, якщо таке майно ще не передане певним релігійним громадам.
Таким чином, при розгляді питань про почергове Богослужіння у перемовинах із органами державної влади та їх окремими представниками слід враховувати наступне:
  1. Орган державної влади та їх посадові особи не мають права встановлювати почергове Богослужіння у тих випадках, коли культова споруда не є державною власністю (храм побудований за часів радянської влади або нової за6удови|.
  • Орган державної влади та його посадові особи не мають права ставити питання про почергове Богослужіння у тому випадку, коли храм або інше культове майно є державною власністю, але воно вже було передано конфесії УПЦ раніше (навіть за відсутності у релігійної громади повного пакету документів, що підтверджують таку передачу}. Зміст ст. 17 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні організації» визначає право державного органу вирішувати питання про почергове Богослужіння тільки коли вирішується питання гро першу передачу майна релігійній організації.
  • Документи про передачу храму в користування, складені за часів радянської влади визнаються за чиним законодавством діючими. Ці документи підтверджують факт передачі храму релігійній громаді УПЦ навіть у тому випадку, коли вони складені між представником радянської влади та окремими фізичними особами які на той момент складали релігійну громаду РПЦ або УПЦ. Практично у всіх випадках такі документи складались та з наявними в архівних установах. Релігійним громадам слід отримати такі документи, якщо цього не було зроблено раніше.
  1. Якщо певна посадова особа вимагає почергового Богослужіння – шляхом пропозицій, натяків, прямого або непрямого тиску, у тому числі шляхом проведення круглих столів, погоджувальних комісії та т.і., і своїми виступами створює враження про те, що нібито таке право – на почергове використання храму існує – слід враховувати, що такі дії державного службовця є дискримінацією тієї конфесії, яка вже фактично володіє храмом на законних підставах. Таким чином державний службовець перевищує свої повноваження та намагається схилити релігійну громаду до добровільної передачі майна іншій особі. Про такі випадки слід повідомляти юридичного радника Уповноваженого Представника Предстоятеля УПЦ із питань захисту прав віруючих за електронною адресою; рrоtікоr фі.uа для реагування.
  2. Слід пам’ятати, що немає обов’язку релігійної громади надати храм для почергового Богослужіння іншій конфесії, але якщо певна релігійна громада внаслідок незаконного тиску державного службовця погодиться на почергове використання храму із іншою релігійною громадою іншої конфесії, то таке рішення буде вважатись добровільним рішенням цієї релігійної організації. Тому не слід погоджуватись на почергове Богослужіння розраховуючи на будь-які обіцянки з боку влади або іншої конфесії або із огляду на незаконний тиск, відновлення права на одноособове використання храму у випадку, якщо релігійна організація вже надала згоду на почергове використання храму у «добровільному» порядку ускладнює подальший правовий захист
  3. Слід пам’ятати, що територіальна громада села або іншого населеного пункту за законом не уповноважена вирішувати питання про почергове використання храму і тим більше про його передачу іншій конфесії. Тому будь-які референдуми або списки «за передачу храму» і т.і. не мають жодної юридичної сили, але можуть бути використані як психологічний аргумент тиску на органи влади з боку осіб, зацікавлених у захопленні храму. Тим не менше у таких випадках рекомендується громадам УПЦ теж здійснювати збір підписів на підтримку своєї конфесії, при цьому розуміючи, що такий збір підписів не має юридичної сили та не вирішує питання про належність храму, але має психологічне значення. Слід зауважити, що при проведенні такого альтернативного збору підписів слід підсилювати пастирську та роз’яснювальну роботу із місцевими мешканцями населеного пункту, які діють під впливом опонентів.
7 Особи, які ведуть перемовини із державними органами щодо питання спільного використання культових будівель не повинні підписувати будь-яких документів щодо цього питання без попереднього узгодження їх тексту із юридичним відділом єпархії (за наявності) та апаратом Уповноваженого Представника Предстоятеля УПЦ із питань захисту прав віруючих (питань безпеки). За загальним правилом перемовини повинні передбачати лише обмін думками та пропозиціями.
  1. У випадку якщо в ході перемовин із питання почергового використання храмів здійснюється тиск – можливим є надання відповіді про необхідність розглянути пропозиції іншої сторони на парафіяльних зборах релігійної громади або узгодити ці дії із правлячим архієреєм із метою отримання додаткового часу для звернення за правовим захистом до Уповноваженого представника Предстоятеля УПЦ із питань захисту прав віруючих.
  2. Особи, які приймають участь у перемовинах, а також настоятелі, окремі віруючі – члени релігійної громади не повинні підписувати документи, відкликати заяви, подавати заяви протягом перемовин без попередньої консультації та погодження таких дій із особами, що забезпечують юридичну частину перемовин.
  3. із метою включення випадків незаконного тиску на релігійні організації УПЦ Із боку органів влади у звернення та доповіді правозахисник організацій за процедурами захисту прав міжнародних установ – ООН, ОБСЄ та інших прохання своєчасно повідомляти про конфліктні питання, що виникають (у тому числі про примус до почерговості) за контактними даними, вказаними у цьому листі.
Із повагою та проханням молитв.
Юридичний радник Уповноваженого представника Предстоятеля УПЦ з питань захисту

Рекомендована публікація

ЗАПРОШУЄМО ДО СПІЛЬНОГО СЛУЖІННЯ БОГУ ТА ГРОМАДІ!

Найкраще на сайті: