Не маємо права забути...
ГОЛОДОМОР
1932-1933 роки. Закарпаття під
автономною назвою «Підкарпатська Русь» входить до складу Чехословацької Республіки.
На сторінках місцевих газет, зокрема в Ужгороді та Мукачеві, раз за разом
з’являються жахливі замітки без підпису або під псевдонімом, передруки статтей
з чужоземних видань про страшний голод на Великій Україні.
Зокрема, під заголовком «Голод в
Україні» виходить передрук моторошного змісту статті з варшавського видання
«Бюлетин Польсько-Український»: «Весна 1933. Щоби ратувати життя старається
населення живитися чим може. Бульби (крумплів) і бураків забракло, зачали отже
по лісах викопувати коріння і з них варити зупу, солому розтирано на муку...
ліплено і це був хліб. Люди пухли й умирали. В селі умирали десятками. Були
родини, що тижнями лежали дома непохоронені, бо про їх смерть ніхто не знав...
Люди зачали ловити миши й щурі й їсти. Зїджено всі пси й коти...»
Інша коротка замітка вже говорить
про страшну статистику: «Професор Саллет з Чікаго був на студійній дорозі в
Болшевії... Опираючися на дати зискані на місті твердить, що минулого року
погибло з голоду – головно в Україні – душ 10 міліонів. Цего року має умерти 20
міліонів душ. Видно, що більшовики взяли кріпко до своїх рук поводи тиранізму.»
Ще в іншому виданні читаємо: «Людоненависна
влада московських окупантів свідомо нищить Україну голодом... Червона Москва
хоче зробити з України пустелю...»
І таких публікацій було дуже
багато. Відома газета українців в США «Свобода», яка постійно писала про
геноцид українців голодом, 18 жовтня 1933 року відзначила, що саме на теренах
тодішньої Чехословацької Республіки у пресі найбільше поширилися вістки про
голод, про який найчастіше повідомляли у приватних листах родичі з Великої
України, а отже є всі підстави вірити, що голод – це не «вигадка буржуазії
та соціал-фашистського світу», як
намагалися обманювати увесь світ кремлівські комуністи та їх прислужники.
«Протестуймо проти виголодження
України совітами» - під такими гаслами проходила реакція українців за межами
тогочасної Великої України разом із усім цивілізованим світом. Ця реакція була
однозначною та одностайною. Повсюди мали місце численні протести як у формі
народних віче, так і у формі публікацій у пресі.
Не було осторонь трагедії свого
народу і православне духовенство Радянської України. Протоієрей Дмитро Галевич
з Поділля (нар. 1862 - пом. 1938) у своїх листах до рідні, будучи раніше
обережним у висловлюваннях про радянську владу, тепер нищівно її критикує
розповідаючи про реальні причини голоду, про те, що хлібозаготівлі стали
справжньою причиною голоду. «Запаси хліба вичерпано: весь озимий буквально
відібрано, навіть той, що був знайдений комсомольцями у схованках, і яровий – з
коренеплодами – майже весь».
Загалом духовенство намагалося
усіма можливими силами допомогти голодуючим, проте навіть мінімальна допомога і
будь-які прояви благодійності викликали негативну реакцію з боку радянської
влади.
Для прикладу, архієпископ Київський
Костянтин Малюшкевич закликав віруючих у Софіївському соборі допомогти
голодуючим. Це звернення було розцінене владою як антирадянська пропаганда, бо
вважалося, що в СРСР голоду немає, а факт масової загибелі людей і справжні
причини трагедії ретельно приховувалися. На Великдень 1933 р. парафія
Софіївського собору під керівництвом архієпископа Юрія Міхновського, який
заступав вже заарештованого архiєпископа Костянтина Малюшкевича, передала
голодуючим благословенні пасхальні хліби і крашанки. Уже наступного дня владику
Юрія було викликано до відділу ДПУ, де йому погрожували закрити Софіївський собор,
якщо духовенство й надалі продовжить займатися не своєю справою.
Для приховування від світової
громадськості факту геноциду органи ДПУ вилучали з сільських рад документи із
реєстрацією смертей, а осіб, які збирали відомості про голод, притягували до
кримінальної відповідальності. Зокрема, у розсекреченій справі СБУ №1537-С щодо
миргородського священика Павла Верещаки вказано: «Був арештований за те, що
будучи священнослужителем у Миргороді дав наказ священикам ближніх сіл збирати
дані для контрреволюційної діяльності та шпіонажу... Сам Верещака 25 вересня
1933 року отримав розпорядження від митрополита зібрати по району дані про
кількість спорожнілих будинків і померлих від голоду людей.»
Багато священнослужителів у роки
Голодомору розділили трагічну долю свого народу, ставши жертвами голодної
смерті. У мартирологах обласних томів “Національної книги пам’яті жертв
Голодомору 1932–1933 років в Україні” містяться відомості про 42-ох померлих
від голоду священиків, однак насправді цифра ця є вищою, оскільки багато
священиків виконували світські функції, а священичу діяльність вели підпільно.
У мартиролозі часто причиною
смерті значиться запис «старість». Хоча цілком очевидно, що справжньою причиною
смерті був голод, оскільки для духовенства зазвичай 50-60 років – це вік
«зрілості». В умовах нестачі їжі та загального ослаблення священнослужителі,
зрештою як і багато інших людей, вмирали від крововиливу в мозок, дизентерії,
тифу, плевриту, водянки, туберкульозу легенів, запалення легенів, раку горла,
запалення нирок.
Серед священиків, загиблих
внаслідок голодомору:
Виноградський Петро
75 р., священик, 1933 р., причина
смерті - старість
Дніпропетровська обл,
Верхньодніпровський р-н, с. Бородаївка
Глобачев Василь Антонович
50 р., священик, 22.02.1933, причина
смерті - невідома
Херсонська обл,
Великоолександрівський р-н, с. Мала Олександрівка
Доб'я Всеволод Афанасієвич
1877 р.н., священик, причина смерті - голод
Черкаська обл, м. Умань
Еланський Євгеній Васильович
61 р., священик, 11 вересня 1933
р., причина смерті - старість
с. Старогородка Остерського
району
Журавченко (ім’я по батькові
невідоме)
74 р., священик, причина смерті -
невідома
Сумська обл, Кролевецький р-н, с.
Обтове
Ільніцький Іван Михайлович
57 р. , священик, 08.02.1932 р., причина смерті - плевріт,
водянка
Хмельницька обл, м.
Кам'янець-Подільський
Крутий Юхим Тарасович
63 р., священик 16.05.1933, причина смерті - параліч серця
Запорізька обл, Гуляйпільський
р-н., Санжарівська сільрада с. Санжарівка нині с. Полтавка
Кулаковський Олександр
67 р., українець, священик, 1933
р., причина смерті - невідома
Хмельницька обл, Деражнянський
р-н, с. Марківка
Лишневський Михайло Миколайович
65 р., священик, 26.07.1933, причина
смерті - дизентерія
с. Кіндійка
Львовський Авим Трохимович
67 р., священик Троїцької церкви,
28.06.1933 р., причина смерті - виснаження
Одеська обл, Біляївський р-н, с.
Троїцьке
Марохавський Марко Іванович
25 р., священик, 29.01.1933, причина смерті - невідома
Запорізька обл, Пологівський р-н,
Воскресенська сільрада
Пісков Микола Павлович
58, священик, 05.02.1933, причина смерті - розрив серця
Запорізька обл, Гуляйпільський
р-н., Туркенівська сільрада с. Туркенівка
Станішевський Василь
священик, причина смерті - голод
с. Андріївка, Житомирська обл,
Житомирський р-н
Стеценко Смарад Степанович
60 р., священик, 09.08.1933 р. причина
смерті - дистрофія
Сумська обл, м. Лебедин
Ступницький Федір Дмитрович
66 р., священик, 10.09.1933р., причина
смерті - старість
Харківська обл, Барвінківський
р-н, м. Барвінкове
Суиневич Микола Олександрович
57 р., священик, 13 травня 1933
р., причина смерті - міокардит
с. Терешпіль Хмільницького р-ну
Федоров Іван Афіногенович
74, священик, 04.05.1933, причина смерті - виснаження
Запорізька обл, Оріхівський р-н,
м. Оріхів.
Водночас із відчаєм в роки
Голодомору відзначалося навернення людей до віри, є зафіксовані факти масових
відмов серед селян виходити на польові роботи у перші три дні святкування
Пасхи, як цього вимагала комуністична верхівка. Такі факти зафіксовані як православним
духовенством, зокрема вищезгаданим отцем Дмитром Галевичем, так і
більшовицькими партійними функціонерами, зокрема в тогочасному Антонинському
районі, а про село Кучманівка сказано, що «до церкви пішли всі селяни, чого
раніше жодного року не спостерігалося».
Слід згадати і позицію
українського духовенства за межами Великої України. Так, 24 липня 1933 р. греко-католицький
митрополит Андрей Шептицький разом із священноначалієм УГКЦ проголошує відозву «Україна
в передсмертних судорогах». У ній він закликає християн усього світу поширювати
правду про Голодомор в Україні і надавати допомогу голодуючому українському
народові.
Не можна оминути діяльність
міжнародної організації під назвою «Громадський комітет порятунку України», що
складався з інтелігенції та духовенства. У свої закликах до міжнародної
спільноти члени комітету зазначали, що комуністична влада оголосила війну «не
тільки всьому чесному, всьому світлому, не тільки всякому добру, але самому
Богові» та прямо називають більшовиків «слугами Сатани», які «мордують
український нарід за те, що не відступив від Бога».
У зверненні 15 жовтня 1933 року
Бучацького повітового комітету рятунку України
«До Високопреподобних і Всечеснійших Отців Духовних в Бучацькому повіті»
йдеться про встановлення Комітетом неділі 29 жовтня 1933 року «Днем
національної жалоби і протесту з приводу голоду і інших жахливих подій на
українських землях в Совітському Союзі». Члени комітету зазначали, що цього дня
у всіх церквах на північно-західних українських землях відбудуться панахиди за
спокій душ померлих від голоду з виголошенням відповідних проповідей «про
лихоліття українців у Совітському Союзі», і що цей день «має українське
громадянство провести в пості, а по церквах... складати добровільні датки на
організацію акції допомоги».
Усі, хто мав можливість, збирали
продукти на відправку голодним селянам. До цього залучалися також багато
закарпатців, але кремлівська влада категорично відмовлялася від допомоги
цинічно продаючи силою конфіскований у населення урожай та заперечуючи голод. В
архівах СБУ є свідчення жителів Закарпаття про випадки, коли на кордоні
радянські солдати буквально на очах людей спалювали призначене для допомоги
зерно та вози з пшеницею.
Усьому світові було показано, що
комунізм – це ідеологія смерті, як фізичної так і духовної, це ідеологія, яка
людське життя ставить нижче своїх інтересів. Проте комуністична нищівна машина
в Україні працювала чітко, а проти неї світові лідери не наважувалися здійснити
рішучі кроки. Як не прикро, але цей факт бачили всі, його відображено 17 жовтня
1933 року у зверненні вищезгаданого Громадського комітету порятунку України:
«Світ і людство затуманеними очима дивиться на сей страшний злочин і ...
мовчить».
Вже не один рік поспіль ми маємо
можливість не мовчати, а відкрито говорити про «страшний, жахливий, незнаний в
історії людства злочин, на який немає в людській мові слів». Ми належним чином,
по-християнськи, вшановуємо пам’ять жертв Голодомору, цинічного геноциду, нелюдських
дій комуністичної системи під проводом московських тиранів.
Але чи беремо ми урок з цих
подій? Чи ці всі поминання не носять характер формальний? Над цим потрібно
суттєво задумуватися не лише раз на рік, але щодня. І молитися за спокій душ
невинно заморених голодом мільйонів українців потрібно за кожною Літургією
чи заупокійною літією. І ця молитва
потрібна, не лише їм, але й нам – щоб, маючи перед очима повсякчасно ту жахливу
картину, ми своїми діями чи бездіяльністю не допустили її повторення.
підготував диякон Закарпатської єпархії УПЦ КП Андрій Бурдик
----
Використані джерела
1. Наукові праці історичного факультету Запорізького
національного університету, 2013, вип. XXXV
2. «Свобода». Український дневник. Архів 1932-1933 рр.
3. Галевич Дмитро. Незаарештовані листи : Листи священика з
України до Німеччини. 1922–1938 / Петро Яницький (упоряд.), Ігор Доманський
(упоряд.). – К. : Видав. дім “Козаки”, 2001
4. Електронний архів українського визвольного руху.
