Інтерв'ю єпископа Варсонофія для газети "Неділя".

Єпископ Ужгородський та Закарпатський УПЦ розповів про будівництво кафедрального собору, нових святих, перенесення Різдва, мироточиві ікони та переходи громад до Помісної Церкви України.

Зараз питання релігії у центрі посиленої уваги закарпатців. Надання Україні Томосу обговорюється протягом останніх місяців дуже актуально. Багато хто виявляє свідому позицію і розуміє, що Україні потрібна українська церква. І це підтримують не лише православні, але й греко та римо-католики, а  також багато протестантів. Але, на жаль, поки що до помісної церкви готові долучитися не всі громади.

Як же відбувається процес становлення Української православної церкви на Закарпатті? Чи можливі конфлікти за храми у області? Чи бояться священики Російської церкви тиску Онуфрія, а відтак Кирила? Чи може православна церква України може стати патріархатом?

Про це та інше у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили з єпископом Ужгородським та Закарпатським УПЦ Варсонофієм.

– Ви – наймолодший владика української  православної церкви. На Закарпатті Ви – далеко не перший рік. І це – приємно. Очолив церкву також молодий митрополит. Як гадаєте, це дасть свій позитив? Адже до прогресу найбільше відкриті саме молоді люди. Чи можливе впровадження якихось нових цікавих ідей?

– Впевнений, що молодість нашого Предстоятеля і моя молодість – це лише прогрес для церкви, бо вона повинна в деякій мірі йти в ногу з суспільством. Нові ідеї в церкву ми не можемо провадити, бо вона як жила за канонами, які нам дали ще святі апостоли і Вселенський собор, так буде і далі жити. Але нововведення такі, як святкування Різдва, що досить активно обговорюється в суспільстві, можливо, буде змінено. Утім на це потрібен час. Я переконаний, що Блажненнійший буде по-новому керувати церквою, у першу чергу – в дусі любові, бо без перебільшення його порівнюють із апостолом любові Іваном Богословом. Він розпочав свою діяльність із прикладу взаємоповаги до архієреїв і, переконаний, так і буде надалі працювати. Це буде прогресом для церкви.

– Чи може Україна отримати статус патріархату і що це нам дасть?

– Ми прагнемо до цього і будемо наполягати на тому, щоб наша церква отримала статус патріархату, адже кількість парафій, кількість монастирів та навчальних закладів це нам дозволяє зробити. Але це – процес не одного дня і навіть не одного року. Ми повинні пройти дипломатичні процеси. Предстоятель на Синоді, що відбувся, навіть взяв на себе відповідальність за зовнішньо-церковні зв’язки, нікого на цю посаду не призначив, тобто буде сам особисто підтримувати контакти з предстоятелями інших помісних церков заради евхваристійного спілкування. Статус патріаршества нам потрібен, аби передусім, відновити історичну справедливість. І ми цього мусимо досягнути. Україна є великою державою і, повторюся, та кількість парафій, яку ми маємо, дозволяє нам мати цей статус.

– Ви стали ініціатором того, що копія Томосу потрапила на Закарпаття. Що підштовхнуло Вас до такої чудової ідеї?

– Справа в тому, що Закарпаття — віддалений регіон від Києва, і не кожен вірник може собі дозволити поїхати до столиці в Софію подивитися на Томос, який нині там знаходиться. Тому я влаштував таку акцію, аби кожен мешканець області мав змогу доторкнутися до історії. Це дасть підняття морального духу парафіям нині, укріплення у вірі, а також безпосередньо можливість побачити той документ, на який українці чекали кількп сотень років. Для нас Томос такий же важливий, як і декларація про державну незалежність України.  Адже 6 січня перед Різдвом Христовим Україна без перебільшення святкувала не тільки народження Богомладенця, але й духовну Пасху. Наша Церква стала п’ятнадцятою у диптиху православних церков світу. Тепер ніхто не має права сказати українцю, що він не благодатний або не канонічний, і за це ми дякуємо Богові! Мене питали, чому я презентую копію Томосу в Закарпатській ОДА, адже то – державна структура. Це зроблено для того, аби туди пішов кожен бажаючий. Крім того, на мою пропозицію одразу відгукнувся очільник краю Геннадій Москаль. Та й документ цей є важливим не тільки для церкви, але для України в цілому. Представники влади на Закарпатті завжди йдуть нам на зустріч, з ними легко знайти порозуміння. Відтак копію Томосу, до речі, написаного грецькою мовою, буде виставлено в усіх церквах області і побачити її зможуть всі. Вона назавжди залишиться на Закарпатті і зберігатиметься, поки не буде зведено кафедральний собор в Ужгороді, у Свято-Троїцькому Михайлівському соборі в Берегові.

– Ми справді з нетерпіння чекали Томосу, а настрої прихожан Російської православної церкви майже не змінилися. Вони поводяться агресивно і в соцмережах просто виливають негатив ще з більшою люттю, ніж раніше. Як на таке правильно реагувати?

– Ніяк. Якщо ми будемо реагувати також негативно, покажемо, що ми також – не учні Христові. Якщо ж реагуватимемо спокійно і по-Божому, покажемо, що ми – християни. Згадаймо з Євангелія, коли Христа навіть розпинали, він же не реагував жорстоко, а молився за тих, хто його кривдив. Тому й ми будемо молитися за тих, хто зараз виливає багато бруду на нас, щоб Господь їх напоумив. Це будуть найкращі ліки як для них, так і для нас.

– До радянської влади на Закарпатті не було і не могло бути православної церкви Московського патріархату. Цей край входив до складу Австро-Угорщини. Наприклад, був такий відомий священик Михайло Бобик. Він був монахом, закінчив у Сербії семінарію, служив у Горінчові (Хустський район) і виголосив у церкві: «Це до вас іде не православ’я, а червоний дракон». Це історичний факт. Він не хотів служити Москві, його засудили і він сидів у в’язниці, звільнили лише за станом здоров’я. Тим не менше, багато хто не розуміє, що працерквою для закарпатського православ’я Москва не була і не могла бути. Як відкрити людям очі?

– Більше спілкуватися. Ми, дякувати Богу, доносимо до людей інформацію на кожному кроці, наші священики спілкуються зі своїми вірянами і в недільних школах, і в особистих катехизаторських розмовах, тому, гадаю, головним є спілкування. Окрім того, зараз не проблема кожній людині зайти в мережу Інтернет і прочитати інформацію. Звісно, якщо вона виходитиме з вуст священика, людина це краще сприйме. Але вербальний зв’язок завжди набагато кращий. Бо одне – почитати, а інше – поспілкуватися. Тому розмовою ми донесемо цю правду.

За словами соціологів, на Закарпатті церква в багатьох селах приймається через особу священика. Тобто людей не цікавить, кому підпорядковується духівник, для них його особистість – це головне і що він  скаже – абсолютна істина. Цим духівники Російської православної церкви можуть маніпулювати, особливо зараз. Як гадаєте? І чому вони не хочуть переходити в Українську православну церкву? Можливо, їх залякують? Ймовірно, люди не хочуть виявляти якусь активність у плані переходу до Української церкви через те, що бояться втратити саме того священика?

Так. Це правда. Священики залякані. Адже видно різницю між новою Українською православною церквою, яка має Томос, і між Російською православною церквою в Україні. На чому ґрунтуємось ми і на чому ґрунтуються вони? Якщо в нас священик отримує покуту, наприклад, заборону носити певну нагороду на певний термін, то в Російській православній церкві ніхто не дивиться на священика, там архієрей може одразу звільнити, поставити в заборону, зняти з парафії. А священик – це, в першу чергу – сім’я: матушка, діточки. Тож кожен тримається за своє місце служіння. Тому різниця між ними і нами є колосальною. Ми стараємося вилікувати якісь негаразди, а там негаразди поглиблюють. Тому священики бояться втрати своє і потрапити під заборону. Але їм нема чого боятися, бо ми запрошуємо всіх їх до себе і наголошую на тому, що ті, хто буде переходити до нас, заборона Російської православної церкви на них діяти не буде. Ми її знімемо і священик буде захищеним за всіма церковними правилами.

Чи є в області такі ще церкви, які виявили бажання перейти до Української православної церкви, крім тих, що вже перейшли?

Є такі, що вже виявили бажання, але ще поки цього не зробили. Цей процес трохи довготривалий. Наразі є інформація вже про 10 парафій, які хочуть долучитися до нас. І їхня кількість із кожним днем збільшується. Тобто люди вже гудуть, як у вулику, збирають підписи, обговорюють інформацію, одне одному передають. Цей процес відбувається зараз не лише на Закарпатті, але по всій             Україні і вже наразі більше 200 парафій за такий короткий термін приєдналося до Української православної церкви. У нас все, звичайно, буде проходити більш повільно, але процес відбудеться.

А чи є таке навпаки, що священики виявляють бажання долучитися до Української православної церкви, а громада не хоче?

Ні. Такого немає. У більшості випадків саме священик боїться до чогось долучатися і залишається зі своїм центром у Росії.

Чи важливим є визнання української православної церкви Папою Римським?

Хіба що на дипломатичному рівні. Наразі ми, православні, не є в євхаристійній єдності з римо-католицькою церквою, але, впевнений, що цей процес колись дійде до свого логічного завершення і католицизм та православ’я будуть у євхаристійному спілкуванні. Ми бачимо зараз, які переговори йдуть між Вселенською патріархією і римо-католицьким престолом. Тож переконаний, що колись об’єднання буде і там. Тіло Христове не можна роз’єднувати. Ця велика схизма, що сталася у 1054 році, тобто розділення католицизму і православ’я, мусить завершитися. Канони можемо виконувати і ми, можуть і вони. Домовленості провести і знайти спільні знаменники також можна. Тож колись процес об’єднання, гадаю, відбудеться.

Чи можлива духовна співпраця з греко-католиками? За Томос вони дуже активно вболівали, вітали з його отриманням православних…

Так. Навіть Блаженнійший Святослав, Предстоятель української греко-католицької церкви, був на інтронізації митрополита Епіфінія. Співпраця буде і як заявили обидві сторони – наш Блаженнійший і їхній Предстоятель протягують один одному руку співпраці. Це – дуже добрий процес. Можливо колись в Україні постане єдина церква православних із греко-католиками. І це буде найбільшою церквою у світі! Дай Бог, щоб воно так було.

Цікаво, що навіть протестанти щиро раділи Томосу, хоча ж їм православна церква не настільки близька, ніж іншим православним, але російської церкви…

Протестанти ідуть в ногу з часом. Вони є спілкуванні з нами – ми зустрічаємося на раді церков, ми не ведемо один до одного ворожої позиції. Вони мають свою доктрину, проповідують слово Боже своєю методикою, ми – керуємося правилами святих апостолів, але нас єднає те, що всі живемо в одній державі – Україні. Тож вони, також українці, дійсно вболівають за нас, своїх православних братів, на жаль, на відміну від російської церкви. Та й як російська церква буде вболівати за Україну, за українську церкву, якщо вони моляться за «їхнє государство», їхнього патріарха Кіріла. Це закономірно. Хоча сумно. Але ж… народилася нова церква… українська… вистраждана… скільки людей поклали душі за цей процес – і єпископів, і мирян, і священнослужителів. І вони це бачать… й раніше за нас визнані… хоча правдами і не правдами, та мали б нас обняти, стати разом і восхваляти Бога за те, що це сталося. На жаль, цього не відбулося. Тому одразу постає питання: «А кому ж ми, браття, служимо?» Ми –  служимо Богу! А кому ви служите, якщо так поступаєте стосовно до своїх братів? Навіть якщо нас вважаєте ворогами, то що ж Христос сказав: «Любіть ворогів ваших. Яка ж користь вам буде від того, що любите тих, хто любить вас?» Тому якщо ми вороги – все одно ставтеся до нас по-Божому. Але ми вам не вороги! Ми будемо вам братами після того, як ви нас приймете як братів. Утім, на жаль, вони нам зараз показують своє ставлення не як сестри, а як мачухи. Злої мачухи, яка ненавидить свою рідню. Проте не вони нам мачуха, а ми їм мати, бо вони від нас пішли. Просто, як не прикро, вони про це забули.

Чи можливі на Закарпатті конфлікти через самі церковні будівлі?

Звичайно. Російська православна церква передусім піклується не про душі вірян, не про їхнє спасіння, а про майно, аби мати його найбільше. Таке враження, що якщо б постало питання про те, чи викинути громади чи залишити храм, вони б обрали храм. Ми пам’ятаємо 2015 рік у Пилипці, коли вони звезли туди тітушок, які били тих людей, що з ними колись молилися. Це був жах! Вони не гребують нічим. Вони будуть бити, знищувати, аби тільки залишити собі приміщення. Але для чого? Ми повинні збагачувати церкву для народу. Я сьогодні як архієрей кажу кожному своєму священику: «Керівник є  громада церкви». Ми ж храм не заберемо з собою. Наше життя коротке. Поживемо 90, ну 100 років, якщо Бог дасть… і відійдемо. А громада – діти, онуки залишаться з храмом. Для чого робити протистояння? Воно нікому не потрібне. Хочете допомогти – допомагайте, але дайте можливість громаді самій вирішувати, що їй потрібно в тому храмі і куди їй іти: чи до Української чи до Російської православної церкви. Проте хто вважає себе українцем, той обере Українську церкву.

А що можете сказати про будівництво нових храмів?

Матеріальне становище зараз не райдужне в кожного, але мусимо перетерпіти такий час. Переконаний, що наша держава буде багатою, процвітаючою, бо ми на те заслуговуємо. І Богу дякувати, помаленьку в нас щось будується. Ось в Сімері храм добудовується. Фактично він вже існує, але проводяться ще внутрішні роботи. Секретар Закарпатської єпархії також будує храм біля себе, у Виноградові будується великий храм, у Хусті також буде великий храм. В Ужгороді на вулиці Станційній буде будуватися Кафедральний собор. Документи вже на стадії завершення. Чекаємо дозвіл на початок підготовчих робіт. Це буде історичне будівництво. Храм, у першу чергу, буде меморіалом за нашими полеглими воїнами. Це – моє бачення, моя мрія, моя вдяка воїнам, передусім як капелана, бо вже багатьох хлопців із тих, що знав, я переховав. Тож хочу, аби заходячи в цей храм, кожен міг прочитати ім’я того захисника Вітчизни, завдяки якому у нас на Закарпатті є мир.

 Люди люблять чудеса, а більшість святинь успадкувала, чи б то краще сказати привласнила Російська православна церква. Мова про чудодійні ікони, мощі святих тощо. Що має Українська православна церква?

Наша церква має найбільшу святиню – тіло і кров Господню. Мене, як архієрея, дивує одне – коли ми приходимо на службу Божу в неділю, священик звершує євхаристію, тобто хліб і вино перетворюються на тіло і кров Господню. Яка ще може бути більша святиня! А люди чомусь цим легковажать. Коли почують, що замироточила ікона, на дереві чи на склі з’явився якийсь образ, будуть бігти туди тисячами. А коли священик виходить із чашею і каже: «Прийміть і споживайте, бо це є тіло Моє і це є кров Моя, яка за вас проливається», як звертався Господь, добре, якщо 10 осіб прийдуть до причастя. А то й взагалі ніхто не прийде… Тому Українська церква має найбільшу святиню, яка кожного з нас веде до спасіння та до життя вічного. Шкода, що люди цим легковажать.

Якщо ж говорити про святині, які допомагають укріплятися у вірі,  то й Українська церква має їх багато. Це – передусім мощі святих по монастирях, наприклад, Варвари у Свято-Володимирському соборі, священномученика Макарія  у Володимирському кафедральному соборі, Меркурія Бригинського у Чернігівському кафедральному соборі, Іова і Феодосія Манявських, яких, правда, до сьогодні не знайшли, але є їхня крипта у Манявському монастирі… Ми про це можемо говорити дуже багато. Є в нас і мироточиві ікони. Декілька років тому під час богослужіння замироточила ікона Амфілохія Почаївського в Тернопільській області, у нас на Закарпатті є дві великих святині. Перша з них –  ікона Христа Спасителя «Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, і Я вас заспокою», яку ми вшановуємо 19 лютого і яка зберігається в Берегові. Уже ми бачимо, що до неї люди несуть дари (за звичаєм, коли хтось отримує зцілення, щось приносить до ікони і залишає на знак шани). Тож я помітив, що там є вже декілька подяк. Тому благословив, аби священик записував кожну подію, яка відбувається біля тієї ікони. Друга мироточива ікона Христа Спасителя є в Перечині. Вона заплакала на день Покрови Пресвятої Борогодиці прямо від час служіння, коли ми молилися за наших полеглих воїнів. Тоді з очей Христа потекли сльози. Я сам бачив цю подію. Свідком такого дива став вперше і навіть жахнувся від несподіванки. Але Господь тим самим нас укріпив, показуючи, що й Він переживає за всіх тих матерів, які плачуть за своїми дітьми і за кожного нашого воїна. Просто так ікони не плачуть. Таким чином Господь нас зміцнює.

Кажуть, що Хустський та Тячівський райони найконсервативніші і там Українську православну церкву визнає найменше людей. Це так?

Це не так. Зараз там саме проходять процеси переходу найбільш активно з усіх районів Закарпаття. Це – Рахівський, Хустський, Тячівський, Воловецький, Міжгірський райони.

Чи можлива канонізація нових святих в Українській православній церкві?

Звичайно, можлива, якщо на це буде воля Божа. Процес канонізації не є швидким. Якщо ми говоримо про новопідняті мощі, то  процес повинен пройти певні етапи – там мають здійснюватися зцілення, чудеса. Церква живе, і це є її життям. Переконаний, є багато українців достойних перед Богом і перед церквою, яких потім Собор визнає як преподобних чи святих, які будуть нашими захисниками.

Щодо дати святкування Різдва зараз багато дискусій. Як гадаєте, населення готове до змін?

Важко сказати. Думаю, на сьогодні громадськість поки не сприймає цього питання, не є повністю готовою до цього. Справа в тому, що більшість населення – старше покоління, що дотримується традицій свого дитинства, своєї молодості, своїх батьків, дідів. Молодь же переважно живе за європейськими цінностями, бачачи по телебаченню, виїжджаючи неодноразово за кордон, знає, що Різдво в Європі святкується  25 грудня. Ми колись теж до цього прийдемо, адже 10 з 15 православних церков світу святкують Різдво саме у грудні. Це дійде і до нас.  Просто до цього потрібно дорости. Думаю, зараз ще не час запроваджувати зміни. Є маса набагато нагальніших питань, ніж встановлення дати святкування Різдва. Нам передусім війну потрібно закінчити.

Митрополит Київський і всієї  України Епіфаній. Який він? Що можете про нього розказати?

Я вже четвертий рік як архієрей. Три роки до того був ієромонахом. Блаженнійшого, звичайно знаю давно. Тож пишаюся тим, що наша церква має такого лідера. Він молодий, знає декілька іноземних мов, має свіжий погляд на керування церквою, він загалом – людина-прогрес. Для мого серця все це близько, бо церква мусить рухатися вперед, йти в ногу з часом. А Блажненнійший – це саме той Предстоятель, який поведе церкву вперед безпосередньо за собою.

Він має колосальну підтримку не тільки в Україні, але й за її межами, у першу чергу – від Вселенського Патріарха Варфоломія. І це є хорошим показником для українського православ’я.

Тож бажаю нашому Блаженнійшому сили, витримки і наснаги, адже на його плечах – нелегкий хрест.

Спасибі за розмову! Вам також сили, витримки і наснаги!

Прес-служба Закарпатської єпархії, за інформацією Прес-центру газети "Неділя".