Життя святих Кирила і Мефодія.
Для візантійської держави місто Солунь мало велике значення, тому воєводою і заступником його бували там люди знамениті, що заслуговували на довір’я. Таким мужем довір’я був воєначальник Лев, батько слов’янських апостолів, людина побожна і знатного роду. В усьому дорівнювала йому і дружина Марія. Вони, здається, були грецького походження. Однак деякі слов’янознавці сумніваються, щоб родовиті греки змогли так досконало опанувати дух і звучання слов’янської мови, як ними оволоділи Кирило і Мефодій. Припускають, отже, що принаймні мати святих братів могла бути слов’янкою, і тому в батьківському домі поряд із грецькою користувались і слов’янською мовою. Не бракувало також нагоди в місті та його околицях не тільки чути слов’янську мову, але й навчитись її.
Старший з братів Мефодій (це його чернече ім’я) народився приблизно в 815 році, відзначався великими здібностями, навчався в Солуні і Царгороді. За прикладом батька готувався до військової служби і праці в державній адміністрації. Вплив батька і друзів, ’а також особисті здібності й відвага дали йому змогу одержати відповідальну посаду префекта однієї із слов’янських провінцій Візантійської імперії. На цій посаді він пробув десять років, отже, за цей час майбутній просвітитель слов’ян мав можливість добре вивчити слов’янську мову, ближче придивитися і пізнати життя, звичаї та побут підлеглих йому слов’ян. Проте не до душі були для Мефодія влада, багатство і слава. Він відмовився від своєї посади правителя провінції, зрікся почестей і звання, залишив світ і пішов у монастир, де прийняв чернечий постриг.
Наймолодшим серед семи дітей Льпа був Костянтин, який потім одержав чернече ім’я Кирило. Народився наприкінці 826 або на початку 827 року. Серед своїх однолітків відзначався жвавою вдачею і незвичайними здібностями. Про його особливий талант та великі успіхи в навчанні стало відомо при дворі, і хлопця взяли до придворної академії, де він виховувався і навчався разом з імператорським сином і майбутнім володарем імперії Михаїлом. У цій школі Костянтина всі полюбили. Охочий до науки, він свої здібності поєднував з великою наполегливістю в праці та швидко й успішно засвоював знання з усіх галузей як світської, так і церковної тогочасної науки. Особливо любив філософію і богослов’я. Легко давалися йому різні мови. Вів життя чесне і морально чисте. Десь коло 847 року Костянтин успішно закінчив навчання. Йому обіцяли і готували високі чини, намовляли одружитися з вродливою, знатного роду і багатою дівчиною. Але все це не приваблювало його. Він потайки відцурався світу, пішов у монастир і там прийняв чернечий постриг і священний сан (на болгарських іконах він зображується як ієромонах). Через шість місяців ледве знайшли його й умовили вернутись у столицю, щоб бути світильником не під спудом, а на свічнику. Якийсь час Костянтин-Кирило був бібліотекарем при соборі Св. Софії, одночасно виконуючи обов’язки секретаря Царгородського патріарха. Потім доручили йому викладати філософію в придворній академії. За велику мудрість і успішне викладання науки Кирила прозвали філософом, і ця назва збереглася за ним у всіх слов'янських і латинських старих документах. Правдивість цього титулу Кирило довів усім своїм дальшим життям.
Коли сусідню з Візантією Сірію завоювали сарацини (араби), то почали переслідувати християн і особливо виступали проти вчення про св. Трійцю. Вони прислали до грецького імператора послів, кажучи: «Пришли нам такого мудреця, щоб він міг говорити з нами про віру. Хай він вияснить нам, як це ви віруєте в одного Бога, а поклоняєтесь трьом». Імператор, порадившись з патріархом і своїми придворними, обрав на це Кирила Філософа, який без вагання вирушив з послами до сарацин. Там він блискуче захистив Христову віру і науку про св. Трійцю: «Таїнство Святої Трійці він уподібнив сонцю, яке має світло, тепло і енергію, і цим лихомовні уста агарянські зачинив» («Слава» на «Господи, воззвах»). З почестями сарацинський князь відпустив Кирила на батьківщину.
Повернувшись у Царгород, Кирило відмовився від покладених на нього обов’язків і пішов у монастир до свого брата Мефодія і там з ним провадив подвижницьке життя в пості, молитві й читанні Слова Божого.
Святі брати, що змолоду були розійшлися, тепер у силі віку знов зустрілися у самотньому монастирі, щоб уже не розлучатись, а бути завжди разом і в ревній праці над власним внутрішнім зростанням, і в євангельській проповіді серед різних слов’янських племен та народів, аж поки смерть Кирила в Римі не розлучила їх знову.
Монастир, де перебували брати, був наче міжнародним осередком чернецтва. Тут можна довідатися, як серед різних народів поширюється віра Христова їх рідною мовою, як вони моляться та читають священні книги цією мовою. Ці спостереження і розмови збагачували, поглиблювали знання святих братів і наводили їх на думку перекласти Слово Боже на слов’янську мову та ширити серед слов’ян християнську віру.
Кирило і Мефодій перебували в монастирі на малоазійському Олімпі приблизно до 860 року, коли до імператора Михаїла прибули посли хазарського кагана (князя) з проханням прислати до них мужа мудрого для ознайомлення хазар з християнським ученням. Хазари займали тоді простори між гирлами рік Волги й Дону та країнами Кавказу. Серед інших народів, які входили до складу каганату, були і слов’яни. Імператор і патріарх знову звернулися з проханням до Кирила, щоб він пішов до хазар з євангельською проповіддю. Кирило охоче прийняв це нове доручення і запросив свого брата Мефодія супроводити його в цій подорожі та допомагати йому своїми молитвами і знанням слов’янської мови. Мефодій прийняв цю пропозицію, і вони разом вирушили в дорогу.
Дійшовши до Херсонеса (нині руїни біля Севастополя, з недавно відбудованим величавим храмом в честь рівноапостольного князя Володимира), брати затрималися тут на деякий час. Вони докладніше вивчали мови, потрібні для проповіді серед хазар, навчали людей християнської віри, хрестили тих, що увірували, з допомогою херсонеського єпископа Георгія знайшли мощі святого Климента, папи Римського і частину їх узяли із собою. В Херсонесі св. Кирило знайшов Євангеліє і Псалтир «руськими письмени писано», а також зустрів чоловіка, який розмовляв «руською» мовою. Зацікавився св. Кирило тою мовою, вивчив її і незабаром почав нею говорити й читати, так що «мнози ся ему дивляху, Бога хвалящє». Можливо, ця зустріч і знайомство з Євангелієм і Псалтирем, «руською» мовою писаними, остаточно переконали св. Кирила в необхідності перекласти Святе Письмо на слов’янську мову.
З Херсонеса Кирило і Мефодій вирушили до хазар, де прожили досить довго в постійних бесідах з хазарами, євреями і сарацинами. І ніхто з них не зміг заперечити мудрих і переконливих доводів св. Кирила. Розум, здібності й освіта його сяяли тут у всій своїй силі. Ці бесіди блаженний Мефодій потім розділив на вісім слів. Місія святих братів серед ^ такий успіх, що сам хазарський каган, в присутності 5:і . .’.'їнся всі бесіди, його бояри та багато людей увірували і :~ригіп;.чі хрещення. На подяку свв. Кирилові й Мефодію каган за проханням братів відпустив на волю всіх полонених греків-християн, до двохсот чоловік.
Через Херсон^ святі вчителі щасливо вернулися до Константинополя. Імператор, патріарх і народ зустріли їх з великою радістю. Хотіли їх поставити єпископами, але вони відмовилися від високого сану. Умовили тільки Мефодія бути ігуменом монастиря, який звався Поліхрон, а Кирило залишився жити при церкві Святих апостолів.
Вістка про апостольську ревність Кирила і Мефодія, про їх досвід у проповіді Євангелія, про їх знання чужих мов, особливо слов’янської, розійшлася далеко за межі грецької держави. Недовго довелось відпочивати святим братам після повернення від хазар. Десь у 862 році до царгородського імператора Михаїла прибули посли від моравського князя Ростислава з проханням прислати їм таких учителів, які зрозумілою мовою роз’яснили б їм істини християнської віри. Хоч моравські слов’яни вже прийняли хрещення, але в серці й житті своєму вони все ще лишались язичниками, бо віру Христову серед них ширили німецькі священики, які проповідували німецькою мовою, а богослужіння відправляли латинською. Ні тої, ні другої мови місцеве населення не розуміло, а тому й не могло належно засвоїти основи християнського життя і віровчення.
Імператор покликав до себе св. Кирила, розповів йому про посольство моравського князя і просив, щоб він разом зі своїм братом Мефодієм потрудився знов для слави Божої та спасіння ближніх. Хоча Кирило був виснажений недавньою подорожжю до хазар і взагалі був слабкого здоров’я, проте згодився піти на проповідь серед слов’ян. «Буде однак,- зазначав він,- нелегко проповідувати, бо ж вони не мають ще відповідних знаків, ані книг своєю мовою». І святі брати почали старанно готуватися до нової благовісницької подорожі і праці. «Проповідувати усно,- говорили вони,- це все одно, що на піску писати: швидко все забудеться. Обов’язково треба дати слов’янам Слово Боже, написане їхньою мовою». І вони вступили в сорокаденний піст і щиро молились Богові. З допомогою благодаті Святого Духа Кирило створив слов’янську азбуку і почав перекладати з грецької мови на слов’янську святі книги. В цій роботі допомагав йому брат Мефодій, який також добре знав слов’янську мову. Спільними зусиллями святі брати переклали на слов’янську мову недільні Євангелія, Апостола, ГІсалтир, Часослов, Служебник, Октоїх і Требник. Так підготувавшись, Кирило й Мефодій весною 863 року вирушили в нову апостольську подорож. Праця для слов’ян і серед слов’ян була для них найвнаменнішою, а для дальшої історії культури всіх слов’янських народі її вона мала епохальне значення. Дорога з Царгорода в Моравію Гнила через слов’янську країну Болгарію. Тут брати своєю проповіддю навернули на Христову віру болгарського князя Бориса та його народ. Коли свв. Кирило і.Мефодій прибули на Моравію, князь Ростислав і весь народ привітали своїх нових апостолів з великою шаною і радістю. З того часу для Моравії, а також для всіх слов’янських народів розпочався новий період в історії їх Церкви і культури.
Ці два великі мужі були правдивими апостолами любові Христової до всіх народів, вони несли із собою святу віру, євангельське вчення, для слов’янських народів вони несли світло Христового вчення їх рідною мовою, несли для них азбуку і книги, написані їхньою мовою, і готові були цілком присвятити себе для добра, щастя і спасіння погорджувапих тоді слов’ян.
Ревно трудились святі брати і з любов’ю насаджували віру Христову серед слов’ян, проповідували Слово Боже і відправляли богослужіння зрозумілою, слов’янською мовою, відкривали школи, навчали дітей, готували майбутніх пастирів та своїх наступників у церковній праці. Для своєї школи вони складали підручники, працювали далі над перекладами різних книг на слов’янську мову. Навчали живим словом та прикладом власного життя.
Слава про святих братів Кирила і Мефодія швидко пролунала по всій Міоразії. Народ залишав німецько-латинських священиків, за якими слідом ішли чужі загарбники слов’янських земель і горнувся до святих братів. Це викликало велике незадоволення серед німецького духовенства, яке повстало проти Кирила і Мефодія, звинувачуючи їх у єресі за те, що вони проповідують і відправляють богослужіння слов’янською мовою. Латинники твердили, що молитися і славити Господа можна тільки трьома мовами:єврейською, грецькою і латинською, бо цього нібито навчає св. Євангеліє. У ньому сказано, що Пилат наказав прибити напис на хресті Спасителя цими мовами. Святі брати слушно відповідали, що це ж не заповідь Божа, а наказ Пилата. А заповідь Божа каже проповідувати Євангеліє всім народам їхньою мовою. Тому і в день зішестя Св. Духа святі апостоли одержали дар говорити і проповідувати народам віру Христову різними мовами. Слово Боже каже: «Хвалите Господа, всі народи, прославляйте Його, всі люди» (Пс. 116, 1). Якщо всі народи покликані до спасіння, то кожний з них може слухати святе Євангеліє та славити Бога своєю рідною мовою. На святих братів посипалися з боку латинників наклепи і доноси в Рим, від якого Моравія була тоді залежна. Папа Николай І (858 - 867) викликав Кирила і Мефодія у Рим.
Майже три роки з половиною тривала апостольська діяльйість святих братів у Моравії. За той час їхні учні зробили великі успіхи в навчанні та в християнському житті. Наближався час висвяти їх на священиків. Кирило і Мефодій вибрались у подорож до Риму, щоб виправдатись від несправедливих звинувачень і щоб там їх учні одержали висвяту на пастирів Церкви. Довелось їм проходити через сусідній слов’янський край Паннонію, куди прибули на початку 867 року. Блатенський князь Коцел і народ багато чули про апостольську працю свв. Кирила і Мефодія, тому зустріли їх у цій країні з великою радістю, а князь запросив їх проповідувати серед його народу віру Христову слов’янською мовою. Святі брати задовольнили прохання Коцела, і він доручив їм підготувати до пастирського служіння п’ятдесят учнів. Майже півроку пробули слов’янські апостоли в Паннонії, навчаючи, проповідуючи віру Христову і утверджуючи народ у християнському житті. Як Ростислав, так тепер і Коцел давав багаті подарунки Кирилу і Мефодію, але вони їх не прийняли, а тільки випросили собі 900 невільників і відпустили їх на волю.
Ще до прибуття свв. братів до Риму папа Николай помер. Його наступник Адріан II (867 - 872) зустрів їх з великими почестями, тим більше, що Кирило й Мефодій принесли із собою мощі св. Климента, папи Римського. Папа визнав віру свв. братів істинною, перекладені ними на слов’янську мову книги схвалив, затвердив і освятив на престолі в церкві Пресвятої Богородиці і навіть дозволив братам за тими перекладами відправляти слов’янською мовою в римських церквах. Учні свв. братів були рукоположені на священиків. Противників слов’янського богослужіння і проповіді папа осудив, назвав їх пилатниками, а їхнє вчення триязичною єрессю. Так Господь утішив свв. апостолів слов’ян, які невинно страждали від своїх противників. Для Кирила це була остання земна втіха за всі його подвиги. Він був взагалі слабосилим, а далека подорож до Риму ще більше виснажила і стомила. Тут прийняв схиму і через декілька місяців помер. Це сталося 14 лютого 869 р., на 42 році життя. Перед смертю просив брата Мефодія, щоб той не залишав розпочатої ними справи, щоб далі ревно трудився в апостольстві серед слов’ян. Поховали Кирила в Римі, в церкві св. Климента, і незабаром після смерті почали там його шанувати як святого.
Передчасно відійшов у вічність великий трудівник на ниві Христовій, богослов, філософ. Тепер весь тягар апостольської праці ліг на плечі св. Мефодія. Виконуючи останню волю свого брата, він десь у першій половині 869 року повернувся назад у Паннонію. Тут князь Коцел радо прийняв його і впросив папу висвятити Мефодія на архієпископа Паннонського. Восени 869 року вернувся до Риму, взявши з собою двадцять молодих кандидатів духовного стану. В Римі Мефодій отримав єпіскопську хіротонію і разом з нововисвяченими молодими пастирями повернувся до Коцела, як архієпископ Паннонський і Моравський. Через деякий час, залишивши у Паннонії кількох своїх священиків, Мефодій вирушив до Моравії. Тут на нього чекала велика праця серед дуже несприятливих обставин і великі страждання. Проти нього знову піднялося німецьке духовенство. Мефодія через їхні інтриги та підступи схопили, вислали в Швабію і кинули до в’язниці, де пробув два роки. Там над ним нелюдськи знущалися, і тільки тоді, коли моравський князь Святополк вигнав німців із слов’янських земель, папа Іоанн VIII (872 - 882), бажаючи догодити слов’янам, на початку 873 року наказав звільнити Мефодія, а ворогів його покарати.
Мефодій з ревністю апостола поширював християнство у Моравії, дбаючи про моральну чистоту віруючого народу. Але його знов обвинуватили в єресі, і наприкінці 879 чи на початку 880 р о к у святитель мусив утретє йти до Р и м у виправдовуватись. Очищений від усіх закидів, Мефодій як архієпископ усіх слов’янських земель з правом поставляти нових єпископів вернувся до Моравії. Тепер майже всі слов’янські племена слухали слов’янське богослужіння і читали св. Письмо рідною мовою. З рук самого Мефодія прийняли хрещення чехи разом зі своїм князем Боривоєм. Широко й далеко сягала Моравська єпархія, якою правив св. Мефодій, аж до волинських рік Бугу та Стиру.
Історія засвідчує, що ще у перші часи слов’янської історії, коли свв. рівноапостольні брати Кирило і Мефодій почали посилати із Моравії проповідників у сусідні країни, то разом із цим вони посилали таких у Сілезію, Польщу і сусідню Русь, а це значить, на древню Волинь, яка граничить із Польщею. І дійсно, в акті (десь коло 973р.) про приєднання моравського архїєпископства до празького, східні кордони першого вказуються по ріках Бугу і Зтиру (Стиру), які протікають по В о л и н с ькій з е млі. В і д о м и й д о с. л і д н и к слов'ян с ь к и х старожитностей Мацієвський, свідчить, що кран між ріками Бугом (що протікає біля Володимира-Волинського) і Стиром (що протікає біля Луцька) раніше належав до моравської єпархії святого Мефодія, з якої отримував світло Христової віри. Вони рукополагали священиків, котрі через Сілезію і Польщу приходили і на Волинь. Про це нагадують кам’яні церкви-ротонди. У Солуні, де народилися свв. брати, був круглий храм Св. Георгія, і він же був головним до побудови храму Св. Софії. Тому подібні храми будувалися, як зазначають дослідники, і на території, підвладній святому Мефодію. Фундамент кількох ротонд розкопали у Перемишлі, Галичі і на Волині, в урочищі “Михайлівське” біля Володимира-Волинського. Тут баня куполу церкви стояла на окремій колонаді, яка всередині становила інший, менший круг. Ця церква була значно багатша за галицькі, бо збудована пізніше і більше розвинена. Будівельники, які працювали у Холмі, могли й у Володимирі послужити своїм умінням.
У 882 році Мефодій відвідав Царгород, де провів колись найкращі роки своєї молодості. Імператор і патріарх з радістю зустрічали цього найбільшого тоді благовісника і архіпастиря. Повернувшись до Моравії, Мефодій закінчив перекладати на слов’янську мову Біблію, Патерик і Номоканон. Багато турбот вимагало від нього управління величезною, належно ще не впорядкованою єпархією. Він працював як учитель, вихователь і письменник. Євангельське вчення, як і брат Кирило, проповідував безустанно, живо і доступно. Двадцять чотири рокц трудився св. Мефодій на апостольській ниві серед слов’ян. Велика праця, хвилювання, подорожі, переслідування та ув’язнення підірвали врешті здоров’я архієпископа, і він 6 квітня 885 р. на 70 році життя тихо відійшов до Господа. На похорон його прибуло дуже багато народу. Оплакували свого апостола і архіпастиря всі, чоловіки і жінки, свої і чужі, бо ж він «для всіх був усім», щоб урятувати їх (1 Кор. 9, 22). Святі апостоли слов’ян належать до найвидатніших постатей в історії Церкви і до найбільших наших святих. Тому Православна Церква протягом століть шанувала і завжди буде з вдячністю шанувати їх як своїх великих просвітителів, рівноапостольних учителів, подвижників і прославлених угодників Божих.
